Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський

вихопився вперед. З пронизливим іржанням налетів він на чорного, як сажа, жеребця, на якому сидів не набагато світліший татарин. Швайка ухилився від шаблі супротивника, а що та злетіла надто високо, то він майже без замаху полоснув суперника поперек тулуба. Упав і другий татарин, котрий не міг вирішити, як краще дістати Швайку — стрілою чи шаблею. Третій виявився хоч і широкоплечий, проте такий низький, що дістати його можна було тільки ударом зверху. А це набагато полегшувало татаринові захист. Добре, що досвідчений Вітрик не розгубився. Він звівся на задні ноги і копитами вдарив бахмата по голові з такою силою, що той завалився набік, тягнучи за собою хазяїна. Швайці лишилося тільки махнути навздогін шаблею.

А далі виявилось, що й битися вже було ні з ким. Уцілілі татари сутички не прийняли. Мов горобці від грудки, порснули вони на всі боки і, несамовито на хльостуючи коней, подалися в неоглядний степ.

Швайка озирнувся на валку возів. Біля неї ще витанцьовувало на конях кілька десятків татар. Певно, вони ще не зрозуміли, що сталося. А от обложені, здається, були метикуватіші. Вони похапцем розтягали вози, і з-за них вихоплювалися перші кінні. Попереду летів плечистий вершник, у якому Швайка упізнав Богдана Глинського. Хоч і прудкі були татарські бахмати, проте княжий оґир мчав швидше. За мить він наздогнав татарського коника, зблиснула в повітрі княжа шабля, і ворожа голова капустою покотилася на землю. Ще за мить зсунувся на землю другий татарин. Решта нападників розсипалася навсібіч.

Князь натяг повід і покрутив головою, мовби вирішував, за ким би краще погнатися. Тоді розвернув коня і коротким скоком подався назустріч Швайці.

— Вітаю тебе, князю, на козацькій землі, — сказав Швайка, коли вони зустрілися.

— Дякую, — відказав Глинський і насмішкувато примружив око. — Хоча, по правді, не чекав я, щоб у вас під боком якісь розбишаки нападали отак на добрих людей.

— У наших краях, князю, добрі люди гуляють на конях, а не на возах, — усміхнувся Швайка.

— Он як… — вдавано зітхнув князь. — Виходить, я помилявся, коли думав, що в гості без дарунка не їздять. А гарний подарунок у сакви не влізе.

— Твоя правда, князю, — кивнув Швайка. І вже без посмішки додав: — А ми вже, правду кажучи, зачекалися на тебе.

Їхню увагу на мить відвернув частий перестук копит. До них поспішав Федір Колотнеча. У його очах світилася тривога.

— З тобою все гаразд, князю? — ще здалеку вигукнув він.

— Та ніби не скаржуся, — кивнув головою Глинський.

— Ага, так я й повірив. А оце що?

— Де?

Лише зараз князь помітив кров на лівому плечі. Доторкнувся до нього, поморщився.

— Шаблею наче ніхто не замахувався, — сказав мовби сам до себе. — Мабуть, стрілою зачепило.

— А обіцяв, що залізну сорочку носитимеш, — дорікнув Колотнеча.

— Так спечно ж, — відказав князь і повів далі, наче нічого й не сталося: — Мені передавали з Острога, ніби в цих місцях знову з’явилася буджацька орда. Та, яка після Синіх Вод[16] втекла за Дунай. Це правда?

— Правда, — відказав Швайка. — Але ці, що на тебе напали, мабуть, не з буджацької, а з очаківської орди.

Посмішка зійшла з княжого обличчя.

— А що, уже й така відродилася? — запитав він.

— Як бачиш.

— Я, князю, усе не міг второпати, з якого дива вони так посмілішали, — втрутився Колотнеча. — А потім згадав казку про зайця, що начистив пику вовкові, позаяк за його спиною стояв сам ведмідь. То для татарів тим ведмедем, князю, є Порта.

— Ми не встигли повідомити тобі, що в Очакові цієї зими турки встигли відновити фортецю, — пояснив Швайка.

— Ага, — підтакнув Колотнеча. — Її почав відбудовувати Менглі-Гірей ще минулого літа, щоб не пускати нас до моря. А турки оце привласнили її собі. Кажуть, збираються звести стіни не нижчі, ніж у самому Акермані. Бач, як вони нас заповажали!

— Цікаво було б поглянути на неї, — повагом сказав Глинський.

— Це нас не промине, — сказав Швайка. — А тепер… У нас, князю, прийнято спочатку годувати гарних людей, а вже потім говорити про справи.

— І то правда, — згодився князь. — Що ж, показуйте, як живете.

ПРОВИДЕЦЬ

— Зачекалися на тебе, шановний, — сказав йому приземкуватий молодик.

— Справи затримали, — знудженим голосом, наче йому вже давно обридло все на світі, відказав Санько.

Молодик схилився.

— Розумію, — сказав він і показав на непомітні двері в стіні. — Прошу…

Ще кілька хвилин тому Санько й гадки не мав, що назветься звіздарем. Два дні тому він напролом, мов буревій, увірвався до Криму. Тим, хто його зупиняв, називався гінцем, дервішем, чабаном… І сторожа пропускала його. Бо встояти перед поглядом його шалених очей було неможливо.

Що він буде робити в Криму, Санько не замислювався. Там буде видно. Його непокоїла лише одна думка: Грицик. Де він і що з ним, Санько не запитував ні себе, ні будь-кого іншого. У цьому не було потреби. В його душі вже визріло переконання, що Грицикові нині дуже зле. Майже так, як минулого року Швайці.

Однак тепер Санько відчував, що після хортицького підземелля став іншою людиною. Тепер він уже не вдивлявся годинами у неясну пітьму, намагаючись вирізнити з неї якщо не місце Грицикового перебування, то бодай якісь натяки на це. Ні, зараз він напевне знав, куди йому потрібно.Тож коли опинився у Криму, руки самі спрямували коня у Гьозлів. І лише у гамірному запилюженому місті він трохи розгубився. Адже був тут уперше в житті. Постояв, трохи повагався, і з усіх можливих доріг вибрав ту, що вела за місто. Він минав уже останні мазанки невільників, коли раптом почувся жіночий вереск:

— Вовк!

На той вереск висипали сполошені люди.

— Де?

— Який вовк?

— Он там… — тремтячою рукою тицяла молодиця кудись за мазанки, в низькі, посірілі від спеки й пилюки кущі. — Здоровий такий! І хвіст як поліно.

Хапаючи в руки що трапило, люди сторожко рушили до кущів. Проте марно, ніяких вовків не було.

— Примарилося тобі, — сказав один з чоловіків.

— Та ні, клянуся… — почала було молодиця.

— Помовч, — кинув той же чоловік. — Ну, подумай сама — вовк посеред міста, та ще й удень!