Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Навіть без документів?

Ота кивнув. Серце калатало в нього десь аж у горлі. Він відчував, що Кліке пильно дивиться на нього, і йому стало млосно.

— Так, пане Кліке, бо інакше я не вирвуся від Перрейри. Хочете — я поїду з вами. Не хочете — шукайте собі когось іншого. — І підвівся.

— Хвилинку, — сказав Кліке. — Хвилинку, Густе… Зрештою це ваша справа. Поки ви нічого не накоїте, вас ніхто не чіпатиме. Але якщо вас арештують, я вмиваю руки. Розумієте? Вмиваю! — І підняв угору долоні.

— Так, — сказав Ота. — Я все розумію. Згоден.

— Чудово, — всміхнувся Кліке і встав. — А тепер поїдемо ще до лікаря.

— Навіщо?

— Чи ви здоровий. Щоб, чого доброго, не привезли мені на ферму якоїсь хвороби. У нас там з лікарями сутужно, а тут у мене є добрий знайомий.

Лікар ретельно оглянув Оту. Від нього тхнуло вином, як із барила. Не знайшов у Оти нічого.

Коли вони поверталися до готелю, над містом уже висіла бузкова сутінь.

— Гарний вечір, правда, Густе? — захоплено мовив Кліке й грюкнув дверцятами авто. — Зараз рушаємо, я тільки спакую свої речі. Повечеряємо в дорозі.

— Гаразд, — сказав Ота й, повагавшись, додав: — Не сердьтеся на мене, але я хочу знати, як буде з платнею.

— Добре, що ви мені про це нагадали, — засміявся Кліке. Витягши з кишені гаманець, він вийняв п'ятсотфранкову купюру, склав її вдвоє і обережно перервав. Одну половину віддав Оті, а другу сховав у гаманець. — Другу половину одержите через місяць. Разом з клейкою стрічкою.

— Хай йому чорт! — вихопилося в Оти.

— Що ви сказали?

— Нічого. Це я так.

— Ці слова прозвучали як лайка, — нахмурився Кліке. — Не лайтеся, Густе, а надто в присутності моєї дружини! Це дуже делікатна дама, ревна католичка. Почекайте на мене тут, добре?

— Звичайно. — Ота тримав у руці половину п'ятсотфранкової купюри й не знав, що думати: багатий він чи бідний? Такого пройди, як цей Кліке, видно, треба пошукати! Але інакше у нього, певно, не було б плантації, лімузина й делікатної дами, ревної католички.

Він щиро вірив, що ця дама не буде схожа на Джоанну.

Виїхали, як тільки на місто спустився вечір. Коли Кліке зупинив авто на околиці, щоб заправитися бензином, Ота звернув увагу на те, що нові бідони вже не прямокутні, а трохи звужені вгорі.

— З них уже ніхто не збудував би Бідонвілль.

— Можливо, це зробили саме для того, щоб араби їх так не крали, — мовив Кліке. — Щиро кажучи, Бідонвілль — це ганьба, яку навіть важко собі уявити.

— І все-таки ці бідони теж годилися б. З них могла б вийти цілком пристойна хатка.

— До цього вони не додумаються, — промимрив Кліке, сідаючи за кермо. — їдемо на Мекнес, а потім звернемо на південь. Я кажу це для того, щоб ви знали, куди я вас везу.

Авто з'їхало до річки, яка виблискувала в сутіні, наче олово, перетнуло її по вузькому мосту й помчало навздогін за власним світлом, за двома довгими білими пальцями, які час від часу зривали темряву з постатей на шосе. Щохвилини назустріч їм траплялися араби — то на віслюках, то піші, то цілий караван віслюків. Але ніде не було видно жодної пари закоханих. Наче в цій країні вона була тільки одна, та, яку Ота бачив серед скель на березі океану.

І, звичайно, Фавлер з Джоанною.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Плантація Кліке лежала в широкій, долині, схожій на озеро.

Зелено-брунатна рівнина, пласка, наче поверхня води, бігла вдалину, облямована з північного заходу й південного сходу пагорбами, схожими на береги, під якими стоять човни; насправді тут не було ніяких берегів, отже, човнів теж. І все ж враження озера було таке сильне, що першого ранку Ота звів очі, сподіваючись побачити табун качок або лелек, які летять над плесом.

Проте він побачив тільки небо, з якого вже почала спадати жовта спека, а на східному березі щось схоже на руїну фортеці чи мінарета: гранчасту червонувату вежу, яка стриміла в небо і, здавалося, була не справжня, а намальована на його тлі.

Садиба Кліке складалася з кількох одноповерхових, побілених будівель, оточених низькою глиняною стіною з колючим дротом угорі. Тільки біля головної будівлі, в якій жив сам плантатор, стіна була краща, цегляна. Попід стіною біг піст, по якому вони приїхали, — дорога чи точніше стежка для віслюків, хоча пою могло проїхати легкове чи вантажне авто; за кілька кілометрів піст виходив на шосе, що вело до Мекнеса. Куди вів його другий кінець, Ота не знав і не сушив собі цим голову. Поки що він бачив тільки одну карту Марокко, ту, що висіла у вітрині книготорговця в Каса, й мав дуже туманне уявлення, де опинився. Десь далеко, в якомусь глухому закутні цієї країни. Словом, десь у бледі, де людину швидко охоплює страшний відчай.

Але найдивніше було те, що на перший погляд цей блед не викликав у нього ніякого відчаю.

Тут панував незвичайний спокій. Оті здавалося, що він загнався аж на край світу, де з ним нічого не може статися, нічого доброго, але й поганого теж — і це друге було найприємніше. Здавалося, що коли й можна десь забути про все, що обтяжує пам'ять, що дратує й навіює страх і непевність, то це саме тут. А втім, це зовсім не був край світу, бо недалеко, біля підніжжя горбів під отим «берегом», де мала б гніздитися водяна птиця, жили люди. Навіть неозброєним оком було видно низькі, з пласкими дахами, коричневі будиночки, що громадилися терасами, наче вони стояли на східцях або один в одного на плечах. А за будівлями маєтку стелилися веселі зелені ниви.

Учора вночі, коли вони звернули з шосе на цей піст, Кліке почав розповідати, що він вирощує й чому.

— Основні. культури, Густе, — мовив він, нахиливши голову, ніби принюхувався до керма, хоч насправді дивився вслід великій, як сарна, газелі, що пробігла перед самісінькою машиною й на мить повернула до них очі, блискучі, мов топази, — основні культури, Густе, це апельсини й мандарини. Скорше навіть мандарини, бо на апельсини не такий попит. Тютюн тут росте тільки гіршого гатунку, але все одно ще окупається. Оливки ми тільки-но починаємо розводити, я маю намір спробувати ще й прянощі. Оце коротко все.

— Богу дякувати, цього теж вистачить, — сказав Ота, потерпаючи, що про нього подумає Кліке: він не знав, досить цього чи мало. Він взагалі нічого не знав і був певен