Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

Але тепер, дивлячись на зелені сади, він не був упевнений навіть у цьому, Можливо, те, що здається йому оливою, виявиться якимсь іншим деревом, котре дає прянощі. Про прянощі він теж не знав нічогісінько; хоча й бачив чорний перець, кмин, гвоздику, ванілін і взагалі все те, що було в матері на кухні, однак не знав, де, як і на чому ці дивовижні речі ростуть; не знав, чи це плоди, чи квітки, чи коріння. Він добре пам'ятав, що вчитель у школі про це розповідав, але що саме, не міг пригадати. Мабуть, тоді, п'ятнадцять років тому, в Броді, в міському училищі, грався чимось під партою! Тепер цього вже не виправиш! Йому страшенно кортіло довідатися бодай що-небудь про прянощі. Принаймні для того, аби Кліке не подумав, що привіз якогось неука, аби не осоромити чеське ім'я.

А втім, він уже пе чех, у нього все ще латиське прізвище, хоч воно йому більше й не потрібне.

Хвилину Ота вагався, чи не піти до Кліке й відверто про все йому розповісти. Стояв біля вікна великої білої кімнати, до якої його завів уночі Кліке і з якої відкривався гарний краєвид, думав, сумнівався. Ні, нікуди він, звичайно, не піде й нічого нікому не скаже, бо це тільки викличе недовіру: якщо ти не Густ і не латиш, то треба було про це сказати ще в Рабаті, а не аж тут!..

Які дивні речі можуть статися з людиною, коли її вкусить собака із штучними зубами. Хап-хап — і ти опиняєшся сам не знаєш де, дивишся й сам не знаєш на що, на тебе чекає робота, й ти сам не знаєш яка. По суті, ти вже не знаєш, хто ти насправді. Точнісінько як у комедії: коли підіймається завіса, на сцені стоїть юнак, дивиться у вікно, але глядач іще не знає, хто він, де живе, що робить, що його жде, аж поки з-за куліс не вибіжить красуня або потворний здоровило з дрючком…

Хоча тут напевне з'явиться Кліке в бриджах, бо всі фермери й плантатори носять бриджі, це Ота знає з кіно. І про товсту нагайку теж…

Хтось постукав. Ота обернувся до дверей. Зайшов огрядний араб у кумедних кальсонах і приніс сніданок. Тільки після цього з'явився Кліке, проте не в бриджах, а в шортах, з яких стирчали коліна. Замість нагайки він тримав у руці китичку, якою відганяв мух.

— Доброго ранку. Що вам снилося, Густе? Ні, можете не розповідати, але це неодмінно сповниться. Ходіть, я познайомлю вас із пані Кліке.

Кліке пішов попереду холодним коридором, постукав і відчинив двері. З коридора вони були білі, а з кімнати темно-коричневі, й коли зачинилися, враження було таке, наче над Кліке і Отою зімкнулася могила. В кімнаті, заставленій темно-коричневими меблями й затіненій коричневими шторами, за столом для шістьох осіб поважно сиділа худа, густо напудрена жінка з гладеньким темно-каштановим волоссям, зібраним на тімені у вузол, схожий на бублик.

У неї був тоненький строгий голосок, і коли вона говорила, то нахиляла голову до лівого плеча, дивлячись кудись у невідомість. Їй було вже за сорок. Вона сказала, що де погана, дика країна, яку її батько, генерал, допомагав умиротворяти, але яку ще треба привести до бога. Запитала, якої віри Густ, і, довідавшись, що вія католик, задоволено кивнула головою. Потім розказала про свого духівника абата Гайяра, який часто приїздить до них у маєток і має багату колекцію арабської майоліки. Від майоліки перейшла до марокканців, від них до аллаха й корану, який, на її переконання, виник від того, що кілька невігласів хотіли створити щось схоже на біблію, але не спромоглися на це. Так принайми і пояснює абат Гайяр, вельми освічений чоловік.

Потім вона завела мову про милосердя й запитала, чи співчуває боксер своєму суперникові, чи, може, ним керує тільки жорстокість, як, наприклад, давньоримським гладіатором. Ота вибрав співчуття й попав у самісіньку точку.

Вийшовши з кімнати, він полегшено зітхнув, що пані Кліке не розпитувала його про Латвію. Це була цілком стерпна жінка, хоч трохи й навіжена. Точніше, не навіжена, а ексцентрична. Проте вона вміла сама вести всю розмову, й Ота подумав, що, трохи потренувавшись, він зможе маневрувати так, щоб вона не ставила йому запитань або, в крайньому разі, щоб сама відповідала на них. Кліке, здавалося, теж був задоволений.

— По-моєму, ви справили на неї непогане враження, Густе, — мовив він одразу за дверима, знімаючи з вішалки тропічний шолом. — Мабуть, ви частіше будете заходити до мадам. А тепер оглянемо плантацію.

Плантація була така велика, що вони вирушили на віслюках. Кліке їхав попереду.

Найближче до садиби були тютюнові поля, за ними апельсинові гаї, а ще далі — рідкі ряди сріблястих олив, вишикуваних у суворому порядку, наче солдати на учбовому плацу. Віслюки трюхикали, й перед Отою відкривалися нові й нові просвіти в цьому ріденькому лісі, де не було тіні, лише ряди й ряди тоненьких стовбурів з дрібним блискучо-сірим листям… незліченні ряди, що розбігалися віялом од того місця, куди саме доїхали вершники.

В кінці одного рядка вони побачили купку постатей, і Кліке сказав, що то робітники, які готують грунт під нові культури. Коли вони об'їхали гай мандаринових дерев і дісталися до темно-зеленого поля, Ота побачив робітників зблизька. Це були жінки без вуалей і арабські хлопчики у довгих сорочках. Голови у хлопчиків були поголені, й тільки на тім'ї росло щось схоже на косу — жмутик довгого волосся; декотрі з них схилилися аж до самої землі — пололи, інші, випроставшись, одбирали якісь рослини й виривали їх із корінням. Те, що вони виривали, і те, що лишали на ниві, було схоже на низькі кошлаті коноплі.

— Що це? — запитав Ота.

Кліке стьобнув віслюка:

— Ви повинні б знати, Густе. Коноплі.

— Знаю, — сказав Ота. — Але нащо вони їх розріджують?

— Бо нам потрібні тільки рослини жіночої статі.

— У нас такого не роблять.

— Вірю, Густе, — засміявся Кліке, — але тут Марокко… А он Ібрагім. Наглядач, про якого я вам казав, пригадуєте? Отой борець.

— Так, пригадую.

Ота зацікавлено дивився на цього майже чорного чоловіка з яйцеподібним виголеним черепом, свого майбутнього колегу. Ібрагім стояв віддалік біля віслюка, поправляючи на ньому вуздечку, а коли побачив Кліке, пішов назустріч. У нього були м'ясисті губи й косі очиці, посаджені біля самісінького перенісся. В одній руці він тримав