Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
— Чого ж ви не скажете про це чоловікові?
— Ет… у мого чоловіка й без того вистачає клопоту.
— Тоді панові Фавлеру!
Вона сумно похитала головою.
— Пап Фавлер не набагато чемніший за Гадюку.
Ота сів. Він не міг одірвати від неї погляду.
— Тут іще є я, — тихо мовив він.
Вона звела на нього очі. В них був синій океан.
— Що ви хочете зробити? Вийти на ринг?
— Можливо, — прошепотів Ота. Але в цю хвилину він думав не про сьогоднішній бій, а про неї. Вона була так близько, що він одчув на своєму обличчі її подих. І все-таки йому здалося, що Джоанна неймовірно далеко. Може, тому, що він не наважується простягти до неї руку й торкнутися її. А коли й торкнувся, то тільки крадькома, як ми торкаємося чогось коштовного, на що сміємо тільки дивитися. Наприклад, картини в музеї чи на вівтарі. Він тільки дозволив собі поцілувати їй руки.
Коли Джоанна пішла, Ота подумав, як приємно бути закоханим… та водночас і трохи чудно. Коло такої жінки стаєш вайлом і зрештою справді поводишся, як вайло. Чому це? Такого з ним іще не було, скоріше навпаки. А тепер він сидить тут, наче книжний герой, який бачить перед собою чарівну живу жінку, але думає, що вона може розтанути під його руками.
Чому воно так? Може, це зовсім не любов, а обожнювання? Або, навпаки — це любов, а те, що було з іншими, — тільки гра? Та все одно це гарно, хоч людина трохи й соромиться, бо…
Він знову повернувся до того, з чого починав, і сказав собі, що зробить дуже добре, коли перестане зітхати. Може, все якось владнається…
Ополудні Ота поголився, пішов до їдальні, сів навпроти Гадюки і, жуючи, дивився, як той запихає в маленький рот великі шматки м'яса, а потім ворушить величезним підборіддям. Рот був такий маленький, що коли Гадюка їв, то не міг розмовляти, бо в роті не лишалося місця для жодного слова. Це було добре. Ота поспішив упоратися з обідом швидше, ніж Гадюка, і з їдальні пішов одразу до міста. Купив сигарет і листівку з зображенням вежі Удайя й написав додому, що живе тепер у найгарнішому місті Африки, як король.
До готелю повертався через сад, щоб не обходити цілий квартал. Від саду будинок був у плямах, потрісканий, наче хворий на проказу, але в його тіні під деревами сиділа Джоанна, і все, здавалося, сяяло красою.
Ота сів навпроти жінки на краєчку стільця.
— Джоанно, — мовив він схвильовано, — я сьогодні вийду на ринг. Заради вас!
Вена підвела очі від вишивання.
— Ой ні, не треба, — мовила збентежено…
І подивилася повз нього.
Ота обернувся. У хвіртку входив Фавлер.
— Так, вийду! — вигукнув він і підвівся.
Поминаючи на сходах пальму і вікно, крізь яке він недавно втік од Каміля, Ота почув Фавлерів голос. Визирнув. Фавлер сів біля Джоанни й запитав, де Монді. Вона відповіла, що той пішов на масаж, бо в нього росте черево.
— Як же воно в нього не ростиме, коли він каплун, — сказав Фавлер. — А що від тебе хотів той дурник?
— Ти рано його сполохав, можна було б потішитися, — засміялася Джоанна. — Він прийшов поцілувати мені ручку й сказати, що ввечері проллє за мене на ринзі кров.
— Браво! — задоволено сказав Фавлер і погладив її коліно. — Ти моя маленька собачка.
— Фреді!
— Гаразд, гаразд, — засміявся Фреді Фавлер. — Ти не собачка, ти моя маленька курочка…
— Фреді! — Вона затулила йому долонею рота.
— Гаразд, — сміявся Фавлер їй у долоню. — Ти не маленька курочка, ти моя маленька…
Ота одвернувся і пішов геть. А коли за хвилину звів очі і глянув довкола себе, то побачив, що стоїть перед готелем і дивиться в порожнечу.
7
Одразу ж за витертим до блиску шосе, не відокремлене від нього ні муром, ні огорожею, ні навіть дротом, було арабське кладовище, і за ним синів океан. Коли по шосе мчали машини, здавалося, що вони прокладають собі дорогу через кладовище, точніше, давно вже проклали його — втиснули могили, які їм заважали, в землю і гарненько втрамбували, щоб загладити сліди свого лихого вчинку.
Ота перейшов на другий бік шосе. Тепер він бачив тільки кладовище й океан. Внизу кипів прибій. Крах… Вззз… Крах… Вззз… Крах…
Ота пригадав, що кілька днів тому сказав Гадюка… Оте пророцтво, що його поховають у Марокко. «Цілком можливо, що він мав слушність — ще кілька таких поєдинків, як учора, і я опинюся в землі. Та, як не дивно, мені це байдуже».
Ота засміявся й пішов стежкою поміж могил. Подекуди на них, наче на лавочках, сиділи арабки. Деякі були в чорних, інші в темно-синіх чи білих бурнусах, але всі закутані аж по самісінькі очі. Вони дивилися на океан, їли, бавилися з дітьми, гомоніли між собою, латали одяг. Унизу без упину гуркотів прибій, і можна було подумати, що це гупає якийсь велетенський молот.
Що далі Ота йшов, то дужче лунав цей ритмічний звук. Потім до нього долучилося якесь незнайоме, несамовите тріскотіння, схоже на крик наляканого птаха. Ота не знав, що це. Він ішов далі.
Нарешті зупинився серед могил на краю схилу й глибоко внизу побачив піщане, золоте, всіяне парасольками узбережжя. Прибій малював на ньому біле мереживо; під парасольками сиділи люди в купальних костюмах, інші ходили по воді, лежали на піску. На веранді ресторану три. пари у купальниках танцювали фокстрот. З репродуктора у такт їм линув спів.
Ота спустився крутою стежкою. Поки він дійшов до воріт купальні й купив собі квиток, фокстрот закінчився, і знову було чути тільки дихання прибою. Ота роздягся і побіг по дрібненькому піску. На порозі океану обернувся. Побачив схил, на ньому обриси могил. Швидко стрибнув назустріч хвилям. Вони збили його з ніг. Але він здолав їх, ліг, як на постіль, дивився в небо й казав собі, що він щасливий, бо купається в модних купальнях на березі «Атлантичного океану. З репродуктора знову полинула пісня.
Потім Ота вийшов з води, ходив по берегу, дивився на дівчат і твердив собі, що він неймовірно щасливий, бо живе справді як король, бо викупався в океані й тепер розглядає на березі красунь. Репродуктор на мить замовк, а прибій безперервно гув: крах… вззз… крах… вззз… крах…
Ота ліг, зарився в пісок по саму шию і переконував себе, що він щасливий, бо втішається життям, сонцем, океаном. З репродуктора лилася весела мелодія, і
