Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Це неправда, — заперечив Ота. — Ти пожалів мене. Ти справжній друг, Камілю.

— Підійди сюди, — мовив Каміль. — Я щось тобі скажу.

Але коли Ота підійшов до ліжка, Каміль не сказав нічого. Тільки схлипував, наче велика дитина. Він був схожий на ганчір'яиого ведмедика, позшиваного дитиною з клаптів десятьох старих ведмедів, бо в її тата не знайшлося грошей, щоб купити нового.

— О боже… — зітхнув Ота і також замовк.

Він сидів на постелі і думав про те, що ще ніколи не плакав так багато, як тут, у Марокко, на цьому карнавалі, де щохвилини виступає в іншій масці, хоч усе однаково закінчується сумно.

— Перестань, — сказав раптом Каміль, витер носа і сів. Але Ота не міг стримати сліз, і тоді Каміль узяв його за плече, трусонув, а коли й це не помогло, обняв за шию і додав: — Не розпускай нюні, ми з тобою й далі будемо друзями.

Потім Ота вмився і пішов. Йому трохи полегшало. Нагорі в номері Маріо робив присідання. Сказав, що після сніданку це дуже корисно — людина розганяє його по всіх капілярах. Саме для цього його й придумали, хіба не так?

— Так, — засміявся Ота й пообіцяв Маріо, що теж розганятиме сніданок по капілярах.

Він іще не поснідав і тому хутенько подався вниз. Тепер він почував себе набагато краще. Влетів до їдальні, як вітер. Тут було вже порожньо, тільки якийсь кремезний чоловік сидів під вікном і настромляв на виделку щось рожеве, схоже здалеку на Камілів пластир. Чоловік раптом підвів голову, і Ота впізнав пана Кліке.

6

— Агов! — замахав йому рукою Кліко. — Ідіть сідайте коло мене. Я ходжу сюди на копчену лососину. Готель цей поганющий, але лососину подають тут як слід. Може, замовите й собі?

— А чого ж, можна. Правда, в мене заплачено тільки за шоколад або чай.

— Частую я, — махнув Кліке ножем. — Ну, як ви себе почуваєте після вчорашнього? Не дуже, га? Я бачив вас, Густе, бачив… — Наколюючи виделкою останній шматочок лососини, він сумно похитав головою. — Ви не образитесь, якщо я скажу вам правду? Мені це не сподобалося, Густе. Зовсім.

— Охоче вам вірю, — відказав Ота мляво. — Я не Карпентьє, і я це вам…

— О Карпентьє! Краще не згадувати про цього. Але ви ніколи не будете навіть посереднім боксером. Киньте це, Густе, щиро вам раджу. Киньте і йдіть краще до мене на плантацію.

Це прозвучало так несподівано, що Ота на мить завмер, не спроможний вимовити й слова. Кліке всміхнувся.

— Звичайно, слави я вам обіцяти не можу. Проте й тут ви теж її не діждетеся. Гадаю, вам не треба цього пояснювати?

— А що ж я у вас робитиму?

Кліке поклав виделку й витер хустинкою рота:

— Все, що завгодно… Скажу вам щиро, що ви мені стали б у великій пригоді. По-перше, — ви білий, по-друге, умієте по-арабському й, по третє, ви дужий, загартований молодий чоловік, який, до всього, ще знається на моторах. Скажу вам іще: навіть якби ви були такий поганий механік, як боксер, я все одно взяв би вас.

— Чому? — запитав Ота. Він дивився то на тарілку, яка з'явилася перед ним, то на Кліке.

— Їжте, Густе, смачного вам… Чому, питаєте? Бо я бідний колоніст, який має земельну ділянку в далекому бледі й живе там тільки вдвох із дружиною. Якщо, звісно, не брати до уваги місцевих. І коли я часом їду сюди або до Феса чи ще кудись, дружина лишається сама, як палець. Погодьтеся, жінка не може ходити в поле й порядкувати робітниками. Моя дружина ревна католичка, немолода вже, делікатна французька дама. Вона їх трохи боїться, що там приховувати. Розумієте?

— Трохи, — відповів Ота. — Ви хочете, щоб я пішов до вас за наглядача, а також був охоронцем вашої дружини, так?

— Ви, Густе, кмітлива людина, — задоволено мовив Кліке, дістаючи сигарету. Він був засмаглий, але пальці його рук були білі, жирні, наче Кліке весь час тримав їх у кишенях. І лисина, і верхня половина лоба теж були білі, як сметана.

— А чому ви обрали саме мене? Чому не візьмете собі француза?

Кліке закурив і, смакуючи, випустив хмарку диму.

— Я бачу, Густе, ви з мене витягнете все: француз, котрий знає арабську мову, воліє сидіти в місті, в канцелярії, й нізащо не поїде до мене в блед. Ми — блед, зрозумійте це! Зате вас там ніхто не молотитиме кулаками! Скільки ви тут одержуєте за цю гидку роботу?

Ота мовчав.

— Мабуть, не дуже багате, інакше ви б похвалилася, — сказав Кліке прозірливо. — А я обіцяю вам повне утримання, навіть з вином і сигаретами, та ще й п'ять сотень щомісяця.

— Гроші наперед?

Кліке на мить замислився.

— Половину, — відповів він, усміхаючись. — Подумайте, Густе. Я пробуду тут до завтрашнього вечора. Готель — «Гранд-Централь».

Кліке розплатився, надів панаму й пішов. Крізь вікно Ота бачив, як він сів у свій лімузин, новий шевроле. Перш ніж рушити, Кліке розчесав гребінцем борідку й надів рукавички. Потім щез разом із своєю запізнілою пропозицією.

Чому він не зробив її вчора в саду? Мабуть, щось інше метикував — забутий портсигар був явного перевіркою на чесність; спершу поспішав, а тоді заховався за кущем… Чого ж він мовчав учора? Дурень, Ота, може, й погодився б заради Каміля!.. «Але ні, він не дурень; хотів спочатку побачити, які у мене перспективи на рингу, хотів подивитися на цей наш цирк. Так воно, певно, і є: йому треба було пересвідчитися, чи великий я злидень, щоб знати, що мені пропонувати».

Ота без особливого апетиту пив чай.

«О боже, — думав він знов і знов, — о боже, чому він не прийшов з цією пропозицією вчора? Тоді все було б інакше, і я не зробив би цієї підлоти. А тепер, виходить, я повинен тут усе кинути і їхати з ним у той блед? Тепер, коли мені вже напевне дадуть паспорт? Паспорт — надзвичайно важлива річ, набагато важливіша, ніж сотні франків… Але мати п'ять сотень щомісяця теж непогано — я що взагалі не знаю, скільки мені думає платити Монді. Зате він дав мені документи! І тут Джоанна… Отже, про це нічого й думати, я не можу поїхати, вже хоча б заради документів не можу, Кліке все одно не взяв би мене без них».

Ота вирішив викинути це з голови. І