Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Послухайте, шефе, — почав Ота, — чи, може, ви, пане Фавлер, я не знаю, хто з вас головний…

— Обидва, — відповів Перрейра.

— Гаразд, тоді послухайте обидва: як буде далі?

— Що як буде далі? — запитав Фавлер, не підводячи очей від журналу.

— Ну, все те, що стосується мене. Я хотів би точно знати, які мої шанси. Що ви мені платитимете й що від мене вимагатиметься. Словом, я хочу, щоб ви уклали зі мною угоду.

Перрейра й Фавлер переглянулись і зареготали.

— Яку саме? — запитав жартома Перрейра. — Може, писану кров'ю, га? Тоді тобі доведеться зачекати, коли я поріжуся бритвою, як голитимусь.

— Без жартів, шефе…

— Гаразд, без жартів, то без жартів, — сказав Фавлер і витяг із шухляди тонку сіру книжечку. — Підійди-но й полюбуйся — мені принесли це буквально кілька хвилин тому.

То був латиський закордонний паспорт на ім'я Густа Сауліта з. Отиною фотографією, приклеєною й проштемпельованою так вправно, що на перший погляд важко було навіть повірити, що зроблено це зовсім недавно.

— Знаєш, скільки він нам коштував? — просичав Фавлер, ховаючи паспорт до шухляди. — Триста франків! Це фахова робота, та й печатка коштує гроші. Тепер ти нам винен триста франків і маєш їх відробити.

— І шістдесят франків з «Менари» теж, не думай, що я їх тобі подарую, — посміхнувся Перрейра.

— Крім того, ми возимо і утримуємо тебе. Позичаємо тобі реквізити, — провадив далі Фавлер. — Учора ти одержав двадцять франків…

— Десять!

— Все одно. Двадцять одержиш сьогодні, — і кинув на стіл два папірці. — Бери і йди собі. Ти мені вже набрид.

Фавлер знову почав гортати журнал. Монді Перрейра, посміхаючись, стежив, як Ота бере гроші, як повертається до дверей.

— Стій! — вигукнув він. — Назад! Що треба сказати?

— Знаєте що? — спалахнув Ота. — Поцілуйте мене…

Посмішка щезла з Перрейриного обличчя.

Але, перш ніж він здобувся на слово, підвівся Фавлер:

— Якщо вже мова зайшла про цінування… — Він підійшов до Оти. Руки його були застромлені в кишені штанів. Маленькі білі острівці в морі ластовиння порожевіли, а саме ластовиння набрало кольору міді. — Якщо вже пролунало це слово… то що ти скажеш, коли я звелю тобі поцілувати підлогу?

Ота стиснув кулаки:

— Спробуйте! Я вам не Марсель Петіжан!

— Облиште, Фавлер, — засміявся раптом Перрейра. — Бійки в нас запрограмовано на вечір, навіщо ж випереджати час.

— Теж правда, — погодився Фавлер.

— А ти, хаме, затям собі, що тут вищий світ, — обернувся Перрейра до Оти. — В нас заведено казати: «Прошу», «Дякую» і так далі. Щоб я не забув: увечері ти виступаєш проти Гадюки.

— Сьогодні? — здивувався Ота.

— Сьогодні, — підтвердив Перрейра. — Публіка з задоволенням на це подивиться. Тебе теж повинен хтось покарати.

— За що?

— За те, що ти так підло обробив Каміля. Публіка радітиме… Ні, не бійся, він тебе не спотворить. Йому вже дано щодо цього інструкцію. Правда, Фавлер?

Фавлер кивнув. Ластовиння на обличчі у нього вже зблідло, але всього його ще тіпало від злості.

— Гадаю, що в нього непоганий апетит на тебе, — сказав Фавлер, дивлячись на стелю. — А ти сьогодні повинен забути про фоли. Зрозумів?

— А він?

— Він, звичайно, теж, — посміхнувся Перрейра. — Його про це попереджено. Правда ж, Фавлер?

— Правда, — відповів Фавлер, усе ще дивлячись на стелю і дзенькаючи в кишені ключами. — Ти сьогодні не зробиш жодного фола! Навіть натяку! Бо тоді я викину тебе разом з цією фотографією і знову приліплю туди Густа. Можеш іти.

Ота повільно йшов коридором, бгав у жмені двадцять франків і думав про Гадюку. Потім про Джоанну. Потім знову про Гадюку. Пополудні трохи тренувався, але ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про Гадюку, про його незвичайне обличчя, сам вигляд якого викликав у блювоту. Ота неймовірно радів би, якби йому пощастило відбити шматок підборіддя й хоч трохи вирівняти обличчя Гадюки.

Коли ввечері під ревіння публіки він вийшов на ринг, то збагнув, чому обличчя Гадюки так його провокує. Все на ньому — очі, ніс і маленький рот — було наче зміщене вгору так, що для лоба лишилося зовсім мало місця, а для підборіддя — забагато. В цьому й була вся причина. Кляте підборіддя! Ота бився так, ніби йшлося про його життя, ні на мить не спускав з цього підборіддя очей. Влучити б у нього — і можна закричати від щастя! Та він по влучить. Може, тому, що сьогодні телеграфував очима й він, не тільки Гадюка. А ще через те, що тут не пароплав, який загойдався б під ногами й допоміг йому.

Під час четвертого раунду Ота відчув страшенний біль у животі, й тієї ж миті на нього впала піч.

Прийшов він до тями аж уночі в ліжку. Каміль сидів біля нього й робив йому холодні компреси. Потам сидів Маріо — Каміль пішов спати. Вранці заглянув Монді Перрейра.

— Клятий дурень! — стурбовано мовив він. — Мав щодо тебе сувору інструкцію, але, як бачиш, почуття помсти перемогло. А втім, ти теж не краще повівся з ним на пароплаві. Та нічого, зате публіка тепер на твоєму боці. І коли ти ввечері нокаутуєш його…

— Кого?

— Гадюку, звісно, кого ж іще.

— І не думайте! Сьогодні на ринг я не вийду. Не можу!

— Не мели дурниць, — відповів Перрейра. — Ти покладеш його одним чистим ударом. Він уже дістав інструкцію й розуміє, що до чого. Сьогодні він повинен програти, ти його покараєш. Це ж ясно як день. Бо що скаже про нас публіка!

— Яке мені діло до публіки! Хай дивиться на бійню, а не на мене. Я сьогодні не вийду на ринг… Хіба що завтра. Та й то буду не в формі.

— Будеш, будеш, — заспокійливо всміхнувся Монді. І, виходячи, обернувся: — Я пришлю тобі трошки вина.

За хвилину покоївка принесла вино. За годину прийшла Джоанна.

Вона сіла на краєчок постелі, дивилася на Оту блакитними очима, і йому здавалося, що він купається в блакитному, чистому сяйві. Джоанна налила йому вина. Коли подавала чарку, кінчики їхніх пальців торкнулися.

— Хлопче, хлопче… — мовила тихо, коли побачила, як тремтить його рука. — А тепер спіть, — наказала. — Сьогодні вам не можна виходити на ринг. Хоч мені й дуже хотілося б побачити того звіра біля ваших ніг, як тоді, в морі…

— Чому? — запитав він нетерпляче.

— Бо я його ненавиджу! — вигукнула вона зопалу. — Він дивиться на мене так…