Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Хіба ці діти можуть відповідати за своїх батьків чи за вісімнадцяте століття? — вигукнув Ота. — Мститися на дітях — це не по-християнському. Наскільки я знаю, біблія…

— А хто каже про помсту? — здивувався абат Гайяр. — Ви мене не так зрозуміли, юначе. Навпаки, я вам показую, що за короткий час ми зробили з цих дикунів людей праці. Показую, як успішно триває процес цивілізації.

— А вони хіба робили щось інше? Вони теж обернули полонених у робітників, з тією тільки різницею, що примусили їх будувати вежу, замість обкопувати дерева.

— О боже! — сплеснула руками пані Кліке. — Ви дивна людина, мосьє Сауліт. Як ви можете це порівнювати? Вежа й плантація!

— Ясна річ, на будівництві тієї вежі праця була іще важча, — сказав Ота. — Але й полонені теж були не діти, а дорослі чоловіки. Я справді не бачу тут великої різниці, не сердьтеся на мене»

Абат Гайяр згорнув свої пещені руки й почав їх м'яти, ніби у нього дерев'яніли пальці.

— Звичайно, ми на вас не сердимось, мосьє. Але ви кажете не як християнин, — мовив він, усміхаючись. — Нічого поганого, ясна річ, тут нема, однак ви дивитеся на справу зовсім з іншого боку. З боку коричневих. Забуваєте, що християни були у них невільниками! І тих невільників піддавали найжорстокішим мукам, які тільки здатні були придумати ці коричневі безбожники! І вони працювали виключно з примусу й не одержували за свою працю ніякої платні. Крім того, ця вежа служила не загальному благу, а тільки планам рабовласників, які укріплювалися, щоб збільшити свою силу й безпеку. Це вам зрозуміло?

Ота кивнув головою:

— Так. Дякую.

Звичайно, це був ганебний відступ, але абат Гайяр дивився на нього так доскіпливо, а пані Кліке з таким жахом, що він не наважився далі їм заперечувати.

— Вибачте, — сказав він нарешті. — Я в Марокко зовсім недавно і… крім того, не маю належної освіти.

— Цього вам соромитися не треба, — всміхнувся абат Гайяр з явним задоволенням. — Радо вам усе поясню. У вас, бачу, мудра голова.

— Ви перебільшуєте, преподобний отче. У мене мудрі хіба що руки.

— Так! — вигукнула пані Кліке. — Мосьє Сауліт — майстер на всі руки. Приділіть йому хоч трохи уваги, дорогий абате, дуже вас прошу. Зазирніть йому в душу, а він зате зазирне вам у мотор. Правда ж, мосьє Сауліт?

— Охоче, — відповів Ота. Він прагнув зараз тільки одного — якнайскоріше опинитися надворі, щоб дати лад думкам. Хотів іще дещо сказати, але не сказав. Наприклад, що він не такий дурень, як вони гадають, і вже давно зрозумів, хто має користь із плантації й кому Кліке платить за робочу силу. Що він не сліпий і давно знає, нащо Ібрагімові бамбукова палиця. Він уже кілька разів бачив її в дії, коли Ібрагімові здавалося, що хлопці з племені бені мегір не дуже старанно працюють. Одного разу Ота навіть запитав його:

— Яка в тебе вага?

— Середня, пане.

— Середня, кажеш…

Ота перевів погляд із цього борця середньої ваги на худого хлопця, а тоді знов на Ібрагіма. Думав, що цього вистачить й Ібрагім усе зрозуміє, але помилився.

— А яка у вас, пане? — запитав Ібрагім, наче йшлося про звичайну розмову двох спортсменів.

— Друга напівсередня… А де ти навчився так воювати?

Це вже був виразний натяк, проте Ібрагім виявився на диво нездогадливим:

— Я попоїздив по світу. Бував і в Франції… А де ви боксували, пане?

— Скрізь. І тут, у Марокко, теж, — сказав Ота, вже йдучи.

І це було все. Він ганебно відступив. Ібрагім або не розумів його, або вдавав, що не розуміє, а він, Ота, не наважувався виступити відкрито проти бамбукової палиці. В кишені лежала половина п'ятсотфранкової купюри, усміхалася перспектива одержати другу половину, а в голові засіла інструкція Кліке. Так само, як у Рабаті інструкція Фавлера й перспектива одержати паспорт. Він завжди мав якісь інструкції і якісь перспективи. Але зрештою все кінчалося вельми сумно.

Ота підійшов до автомобіля абата Гайяра, щоб оглянути мотор на знак вдячності за те, що абат роз'яснив йому такі важливі речі і, так би мовити, влив у його душу бальзаму. Ха-ха! Та врешті-решт він волів не чинити опору — хай вони ллють цей словесний бальзам, як масло в коробку швидкостей, — і не втручатися в справи, які не здатний змінити. Так воно є, і край. Гайяр — великий хитрун. Кліке — спритний торговець, Ібрагім, здається, теж мав інструкцію від Кліке, а пані Кліке — делікатна дама, ревна католичка й до того ж дурна гуска. Що тут годен зробити якийсь латиш без документів?.. Головне, утриматись. І сміятися в жменю. «Цього тобі, Отику, ніхто не заборонить, такої інструкції ти не дістав».

На другий день він зачинився в своїй кімнатці й заглибився в читання «Путівника по Марокко для туристів та колоністів». Він знайшов цю книжку на шафі, де її, мабуть, колись забув Кліке. Це скоріше була брошура, ніж книжка, однак Ота в ній вичитав багато цікавого, про що досі навіть не здогадувався. Наприклад, він довідався, що французи окупували Марокко 1912 року, отже, майже два десятиліття тому, але в горах на сході й досі триває війна; що марокканський султан, який тільки з ласки французів живе в палаці і має цей титул, ніколи, навіть до 1912 року, не володів гірською частиною Високого Атласу. В цій місцевості теж іще точиться війна; живуть там не араби, а бербери, вони хоч і коричневі, проте це зовсім інший народ: він мас свою власну мову, сповідує іслам; бербери, яких іще називають шлегами, хоробрі й мужні. Ота знайшов у цій книжці навіть невеличку карту й поставив на ній олівцем хрестик у тому місці, де, на його думку, була плантація Кліке, а отже, і його, Отина, кімнатка. На південь од Мекнеса.

Марокко раптом постало перед ним у зовсім новому світлі. Це була не тільки підкорена французами країна, не тільки нудна рівнина, але й гори, високі, майже як Альпи. І в цих горах — бійці!

Тому й створено Іноземний легіон, тому і є оті дезертири.

Ота мав таке відчуття, ніби він здійснив багато дивовижних відкриттів.

А незабаром він одкрив для себе ще більше, й цього разу не тільки на папері.

3