Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
Щупак відповів жорстко:
— Забудьмо зараз про організації. Коли пахне грішми, не до них. Багато маєш із Стецька? Коли б він дбав не про себе, а про організацію… Одне слово, про коштовності ніхто не повинен знати: пан Лебідь, я і ти, більше ніхто. Треба знайти список, оце найголовніше.
— Гадаєте, він у пані Мирослави?
— Ти добре знаєш її і повинна залагодити цю справу.
— Як?
— Скажеш, що наша організація мусить ознайомитися з паперами пана Зіновія.
— А якщо вона не схоче показати?
— Покаже, бо інакше… Їй відомо, що ми робимо з неслухами. Завтра підеш до неї.
— Завтра неділя, й ми…
— Пані Мирослава у від’їзді й повертається завтра. А якби треба було б, то ти пішла б і сьогодні.
— Завтра, то й завтра.
— І ні слова Рутковському. Чомусь не подобається він мені. Та може статися…
— Що?
— Усе може статися, Стефо, і, сподіваюсь, ти не дуже журитимешся.
— Все, що стосується Максима, я вирішуватиму сама.
— Домовились. Я мушу йти, таксі чекає на мене.
Максим вислизнув з передпокою, обережно, щоб не клацнув замок, причинив двері, швидко збіг сходами. Підняв капот своєї машини, вдав, що копирсається в моторі.
Через дві—три хвилини з будинку вийшов Щупак. Сів у таксі, яке чекало на нього, й поїхав. Мало не відразу з’явилася Луцька. Максим помахав їй замащеною рукою.
— Не було контакту, — поскаржився він, — ледве знайшов пошкодження. Дай ключі, треба помити руки.
Годинник лежав серед Стефиної біжутерії, Рутковський сховав його й акуратно вимив руки. Поклав до шкатулки запасний ключ, спустився на вулицю; Стефа сиділа за кермом і явно нетерпеливилася: адже мали ще заїхати по вудки.
— Що цей старий шкарбан хотів від тебе? — ліниво поцікавився Максим.
— Пусте. Міг почекати й до понеділка. Звичайна канцелярська бюрократія, — відповіла ухильно.
— Чим старіша людина, тим більшої ваги надає своїм маленьким справам.
— Угу… — підтвердила Луцька. — Нема чого робити, тільки час забирають.
Вони приїхали на своє місце біля струмка опівдні. Стефа заходилася розкладати вогнище, а Максим, прихопивши вудки, подався рибалити.
Відійшов за кілометр, приготував вудки, але не закинув, сів під деревом, обіпершись об шерехатий стовбур. Сидів і пригадував розмову Луцької із Щупаком.
Думав, як заволодіти ще й цим Лакутиним списком. Певно, доведеться звертатися до Лодзена. Так, йому самому до списка не дотягнутися. Лодзен — єдиний варіант.
Вирішивши це, Рутковський закинув вудку й мало не одразу витягнув велику форель. Клювало добре, й за годину Максим спіймав близько десятка сріблястих рибин.
Стефанія, побачивши вилов, заплескала в долоні. Вона швидко почистила рибу й почала смажити, а Рутковський простягнувся на килимку, стежив за вправними Стефиними рухами й згадував почуту розмову.
Що сказав Щупак?
Здається, так: «Усе може статися, Стефо, і, сподіваюсь, ти не дуже журитимешся?»
Це про нього, Максима Рутковського, і тільки дурневі незрозуміло, про що йдеться…
А як відповіла Стефанія?
«Усе, що стосується Максима, я вирішуватиму сама».
Тобто Луцька фактично погоджується із Модестом Щупаком і тільки обумовлює свою позицію.
А завтра вона піде на квартиру до вдови Лакути по список резидентів… Найважливіший документ пана Зіновія…
Стефанія, звичайно, не покаже йому список: вона вже відчула запах великих грошей, ось тобі й «ідейний» оунівський боєць — досить було Щупакові розповісти про коштовності, де й поділася її ідейність…
Але ж вродливе бісеня, он сидить на маленькому стільчику біля вогнища в квітчастому купальнику, перевертає на сковорідці рибу й позирає на Максима лукаво, наче нічого й не сталося, наче й не було чотири години тому розмови з Кульгавим Дияволом, під час якої вона зрадила Рутковського.
Стефанія немов прочитала Максимові думки, зиркнула скоса й усміхнулася; хіба може так ніжно посміхатися жінка, яка щойно зрадила?
Потім вони сиділи і їли рибу, пили вино, Стефа чаркувалася з Максимом і зазирала йому в очі якось здивовано, наче вперше бачила.
Рутковський розумів — Стефа виважувала, що їй важливіше і, певно, дійшла висновку: одне одному не завадить, де оті ефемерні оунівські скарби, може, все вже пішло за вітром, адже ж люди, яким довірили їх, також не дурні — шукай десь в Аргентіні чи Австралії хоч сто років!
А Максим сидить поруч, і нікуди від цього не дінешся, вона сама обрала його, вже звикла до нього, навіть трохи кохає…
Після обіду Максим викупався в холодній воді й запропонував одразу повертатися до міста.
Стефанія здивувалась, адже нікуди не поспішали, але Рутковський послався на невідкладні справи, про які буцімто забув. Він одвіз Луцьку й зателефонував Лодзенові додому.
Полковник не прийшов у захоплення від Максимового дзвінка, він збирався до ігорного дому в Бад-Візе, до того ж які можуть буті нагальні справи в суботу? Рутковський не відступав, і Лодзен нарешті згодився прийняти його. Він зустрів Максима холодно й непривітно, але, дізнавшись про причину відвідин, захвилювався й сам.
— Кажете, дружини Лакути сьогодні нема вдома, й вона повернеться тільки завтра? — перепитав.
— Так, і Луцька збирається відвідати її вранці.
— Як ви дізналися про це все?
— У мене ключ від квартири Стефанії, я зайшов до передпокою і почув розмову. Вони так захопилися, що не звернули уваги на клацання замка.
Полковник подумав трохи і, наказавши Максимові зачекати, вийшов з вітальні. Хвилин за п’ять чи трохи більше він повернувся видимо задоволений.
— Зараз ви поїдете додому, — наказав Максимові, — десь через годину чи півтори по вас заскочать працівники з нашої служби охорони. Вони — майстри своєї справи і