Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
Задоволений, що так швидко вирішив цю справу, полковник поїхав до Бад-Візе, а Рутковський подався додому.
Працівники служби охорони не примусили довго чекати на себе. Були вони чимось схожі один на одного, мабуть, служба накладає відбиток і на людську зовнішність — два кремезних молодики, коротко підстрижені, товстопикі, самовпевнені. Вони посадили Рутковського на заднє сидіння потужного «форда», спроможного наздогнати будь-яку машину, їхали мовчки, наче підкреслювали свою зверхність і виключеність.
Максим теж мовчав, і вони доїхали до будинку Лакути, перекинувшись словом чи двома, не більше… Зрештою, це влаштовувало Рутковського, бо про що розмовлятимеш з такими громилами?
Як і казав Лодзен, молодики були знавцями своєї справи. Два замки на дверях квартири Лакути клацнули майже одночасно, один з агентів нечутно ковзнув усередину, Максим хотів був рушити за ним, проте другий затримав його й пропустив лише після того, як перший визирнув з передпокою й подав знак, що можна заходити.
Квартира Лакути була брудною й погано вмебльованою. Складалася вона з двох кімнат, одна правила за спальню — в ній стояло широке незастелене ліжко, шафа з одягом та білизною й старе пошарпане трюмо. Друга кімната слугувала кабінетом і вітальнею водночас: письмовий стіл з розкиданими паперами приткнувся до серванта, а далі півстіни займали стелажі з книжками, теками, списаними від руки й на машинці паперами.
Максим підійшов до стелажа й став перебирати папери, але його не зовсім ввічливо попросили не лізти не в своє діло, мовляв, нехай пан Рутковський сідає в крісло й нічого по робить, принаймні спочатку, поки воші зорієнтуються.
Орієнтуватися агентам довелося недовго: швидко обдивилися вітальню-кабінет і витягнули з правої тумби письмового столу невеличкий залізний ящик-сейф.
Максим подумав, що на місці Лакути зберігав би список бандерівських резидентів десь у книжці або серед другорядних паперів, шукай тоді цілу ніч… Однак пан Зіновій, виявилося, мислив примітивніше. Люди Лодзена пововтузилися з сейфом лише кілька хвилин. Перебравши його вміст, залишили гроші, обручку й золотий годинник, а Максимові дали бумажник і перев’язану шпагатом паку листів та якихось паперів. Рутковський заходився коло них, а молодики почали обдивлятися шухляди письмового столу. Нараз один з них прислухався й нечутними кроками метнувся до передпокою. Рутковський подивився йому вслід без особливого інтересу, бо його увагу привернув клаптик пожовклого газетного паперу в бумажнику. Такий самий папір він уже тримав у руках, і тоді на ньому були надруковані списки інформаторів. Розгорнув і справді побачив сім прізвищ. Поклав на коліна, вдаючи, що розбирає інші папери; насправді читав і перечитував список, запам’ятовуючи прізвища й координати бандерівських резидентів. Міг би непомітно заховати його і потім переправити до Центру, але, ще їдучи сюди, вирішив: цього не варто робити, слід прислужитися Лодзенові й зміцнити свої позиції на РС. Треба було врахувати й такий факт: Луцька, не знайшовши списку і в той чи інший спосіб дізнавшись про перебування Максима на квартирі Лакути, обов’язково запідозрить його, може запідозрити й Лодзен, тож навіщо підставляти свою голову? Нехай полковник тішиться думкою, що роздобув списки цінних агентів, нехай сподівається на гроші й коштовності, через кілька днів Центр знатиме прізвища резидентів і вже подбає про те, щоб знешкодити їх…
Рутковський ще раз уважно перечитав прізвища й помахав папірцем, підкликаючи агента.
— Ось, — мовив він урочисто, — ось цей список! Я знайшов його.
В цю мить до кімнати зазирнув другий молодик.
— Тривога, — махнув він рукою. — Повернулася стара карга й треба ушиватися.
— Хто повернувся? — не збагнув Рутковський.
Замість відповіді перший агент схопив ящик-сейф, швидко поклав назад бумажник і папери, перев’язавши їх мотузком. Другий агент засунув шухляди письмового столу, забрав у Рутковського папірець із списком, підштовхнув до передпокою.
— Швидше! — наказав.
Перший тихо відчинив вхідні двері, визирнув. Зробив знак, що можна йти, і потягнув за собою Максима. Той нарешті збагнув, що додому повернулася дружина Лакути, мабуть, вона намагалася відімкнути двері, не зуміла й пішла по допомогу.
Вони спустилися на перший поверх і вийшли з парадного, мало не наштовхнувшись на жінку, яку супроводжував літній чоловік у картатій сорочці з короткими рукавами.
Жінка подивилася на них уважно, але не зупинилась, один з агентів чемно поступився їй дорогою і впевнено попростував до машини. Максим з другим агентом почекали, поки він піджене «форд», і сіли в автомобіль.
— Чудово… — пробурмотів перший агент. — Я не думав, що ми так швидко впораємось.
Рутковський простягнув руку.
— Дайте сюди список, — попросив він.
— Навіщо він тобі? — В голосі агента було невдоволення.
— Хочу ще раз пересвідчитися, чи справді той.
Агент подав папірця. Максим увімкнув світло і, не поспішаючи, прочитав ще раз список.
— Ну? — нетерпляче запитав агент.
— Порядок, — засміявся Рутковський і віддав папірець. — Нема ніякого сумніву.
Тепер Максим був певен, що точно запам’ятав прізвища й координати резидентів, та про всяк випадок заплющив очі, відкинувся на спинку сидіння й ще раз повторив у пам’яті прочитане.
Ще раз і ще…
— Доброго ранку, пані Мирославо. — Луцька пошукала, де поставити мокру парасольку, і приткнула її між вішалкою й пилососом. — Погода зовсім зіпсувалася. Як доїхали?
— А я повернулася ще вчора ввечері. Слава богу, бо довелося б добиратися під зливою. Проходьте, панно Стефо, у мене ще не прибрано, не звертайте уваги. Снідали?
— Не турбуйтеся, пані Мирославо, я у справах.
— До такої старої, як я, без справ уже не заходять. Я почастую вас кавою, не відмовляйтеся, голубонько, кращої кави не вип’єте ніде, і навіть покійний пан Зіновій визнавав це. Хоч який вередливий був, а мою каву полюбляв, царство йому небесне.
Стефанія пройшла до вітальні, огледілася.
— Каву потім, — мовила, — а зараз давайте поговоримо.
