Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

Надвечір, перетрусивши останню книжку, Стефанія зателефонувала Щупакові. Призначила зустріч у маленькому ресторанчику неподалік від вулиці, де жив Лакута. Пан Модест, вислухавши Луцьку, посірів. Гнівно стукнув палицею об підлогу й виніс категоричний присуд:

— Твій любчик, і більше ніхто!

— Ви, пане Модесте, казали: про цей список знають лише троє — Лебідь, ви і я…

— Знали до вчорашнього дня.

— Ми розмовляли наодинці.

— Може, проговорилася цьому хлопчиськові?

— Ні.

— І я нікому не казав. Та факт лишається фактом: після нашої розмови троє приходять до мешкання Лакути. Двоє з Рутковським. Люди досвідчені, бо легко відмикають замки на дверях і навіть сейф. Хто вони?

— Я думаю: Лодзенові підлеглі.

— Авжеж, і їх привів твій Рутковський. Очевидно, підслухав нашу розмову…

— Виходить, так.

— Коли список у Лодзена, нам до нього не дотягнутися.

— Так, важко.

— Ну, хлопчик твій, ну, пройда!.. — нараз вибухнув люттю Щупак. — Йому це не минеться!

— Ми умовлялися провести вчорашній вечір разом, але він послався на справи…

— І обвів тебе навколо пальця.

Луцька зсунула брови.

— Отак підступно… — Губи в неї скривилися. — Ніхто ще так не ошукував мене!

Щупак постукав ціпком об підлогу.

— Облишмо емоції, — мовив нараз зовсім спокійно, — і давай тверезо поміркуємо. Припустимо, Рутковський справді якось довідався про пашу розмову…

— Він знав, що ви приїдете до мене. Чув нашу з вами телефонну балачку.

— Е-е, дитино! — вигукнув Щупак. — Так би й казала. Сучасна техніка…

— Так, так… І не поїхав по вудки, ремонтував машину, поки ми з вами домовлялися.

— Лодзенів шпигун! — рубонув долонею повітря Щупак. — Вони випередили нас, і тепер лишається єдиний вихід: ти мусиш побалакати із своїм хлопчиком. Запропонуй йому частку.

— Так, — погодилася Луцька, — і я спробую зараз… — зиркнула на годинник. — Сьогодні неділя, і якщо Максим не поїхав кудись…

— Зателефонуй.

Рутковський, почувши схвильований Стефин голос, одразу запропонував:

— Приїжджай до мене.

Міг не дуже хвилюватися: список бандерівських резидентів уже лежав у тайнику, і Олег мав забрати його нинішнього вечора.

Зустрівшись з Максимом, Стефанія вирішила не церемонитися.

— Ти був учора ввечері на квартирі Лакути? — запитала вона прямо.

Рутковський трохи розгубився. Звідки в Луцької така інформація, і що це може означати?

— Починаєш стежити за мною? — жартівливо запитав він, щоб мати хоч кілька секунд фори. Виходить, Стефанія знає про вчорашній обшук помешкання Лакути. Вона була там сьогодні й не знайшла список.

Але звідки їй відомо про вчорашній візит? Важко відповісти на це, однак заперечувати, мабуть, не слід: все можна звалити на Лодзена.

— Я не жартую, й мені треба знати, був ти у Лакути чи ні? — повторила Стефанія.

— Припустімо, був. — Максим узяв дівчину за руку, але вона відсмикнула її. — Ти не хвилюйся, Стефо, сідай. Взагалі я не маю права відповідати на твої запитання, бо відвідини квартири Лакути — службова таємниця. Але тобі признаюсь: був.

— Що ви шукали там?

— Ось на це запитання…

— Я допоможу тобі: аркуш із списком?

— Ну, якщо ти так поінформована…

— Ти підслухав мою розмову із Щупаком, і я тобі цього не пробачу!

— Я не маю права обговорювати з тобою цю проблему й дуже прошу…

— Ви знайшли список?

— По-моєму, ні.

— Не бреши.

— Мені неприємно вести розмову в такому тоні.

— Думаєш, мені приємно?

— То припинімо.

— Мені потрібен список.

— Стефо, я не розумію…

— Усе ти розумієш. Відповідай, ви знайшли список?

— Не знаю.

— Отже, знайшли. Де він?

— Ти ставиш мене в незручне становище.

— У Лодзена?

— Припустімо.

— Ти бачив його?

— Якщо навіть бачив, яке це має значення?

— От що, Максиме, — сказала Луцька загрозливо, — я не хотіла цього робити, але мушу. У тебе коротка пам’ять, ти забув невеличку подорож за місто на «мерседесі».

— Чого ж, я все добре пам’ятаю. І дякую за організацію приємної прогулянки.

— Вона може повторитися. Тільки тоді все обійшлося легко!..

— Погрожуєш?

— Нагадую.

— А я вважав тебе інакшою…

— Максиме, невже ти такий дурний? Нам, розумієш, нам з тобою потрібен той список!

— Якби ти сказала мені раніше…

— Ти знаєш, чого він вартий?

— Полковник Лодзен не ділиться з підлеглими своїми таємницями. — Максимові хотілося, щоб Луцька впевнилася: все пішло не від нього, а від Лодзена.

Мабуть, Стефанія трохи засумнівалася, бо сказала схвильовано:

— За той список заплатять стільки, що нам вистачить до кінця життя.

— Невже він стільки коштує? — удавано здивувався Рутковський.

Луцька уважно подивилася на Максима: може, й справді він не чув їхньої розмови із Щупаком і Лодзен з інших джерел дізнався про список Лакути?

А якщо Лебідь поінформував ЦРУ? Певно, ні, бо хто ж сам відмовиться від грошей? А Лебідь не міг не знати: якщо американська розвідка вийде на коштовності, вважай, що прилипло до рук, і до яких рук — не вирвеш!

Стефанія вирішила не критися перед Рутковським: коли він підслухав їхню розмову, все одно знає про коштовності, коли ні — може запалитися перспективою збагачення й дістати копію списку.

— Ви передали Лодзенові список людей, у яких зберігаються коштовності наших куренів, — сказала, пильно дивлячись на