Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

— Звичайно, перевіримо! — Лодзен посміхнувся жорстко. — І не намагайтесь обдурити мене, це вам дорого коштуватиме.

Рутковський зрозумів, що виграв цю гру. Звичайно, нюх розвідника підказує Лодзену: із зміною готелей щось негаразд, але чи варто зараз ускладнювати становище? Почати глибоке розслідування — кинути тінь на так вдало проведену операцію. Крім того, хтось може пронюхати про солідний куш, який полковник поклав до власної кишені.

Ні, вирішив Лодзен, усе це дурниці, просто Рутковський ще недосвідчений і не знає всіх правил, заведених у розвідці. Та й звідки йому знати? Зелене хлопча, що з нього візьмеш?..

— Ідіть і працюйте, — відпустив він Максима. — До кінця робочого дня прошу не залишати приміщення.

Увечері, коли Рутковський виходив зі станції, вахтер попросив його пройти до окремої кімнати. Двоє агентів служби охорони ретельно обшукали Максима, вибачились і відпустили. І в машині хтось побував: пачка «Кенту» лежала на щитку не зовсім так, як залишив її Рутковський.

Робили обшук і на квартирі.

Слава богу, Рутковський передбачив усе і передав одержані від Лакути гроші Олегові. Причепитися полковникові Лодзену не було до чого.

— Ти можеш зараз приїхати до Сенишиних? — Стефин голос звучав тривожно.

— Звичайно.

Чесно кажучи, Максимові хотілося побайдикувати після вчорашнього напруженого дня. Але він відчув: щось сталося, Луцька даремно не дзвонитиме.

— Не барися.

— Виїжджаю.

Стефанія трохи подихала в трубку, видно, хотіла щось додати, однак нічого не сказала й дала відбій.

Луцька з Іванною пили каву. Стефа спокійно привіталася з Максимом і, відставивши чашечку, так само спокійно повідомила:

— Вчора вбито Лакуту…

— Лакуту? — непідробно здивувався Максим. — Невже?

— Його задушили у власній машині в лісі неподалік від Гарміш-Партенкірхена.

Рутковський збагнув усе одразу: Богдан і Йосип… Їхній почерк. Дізналися про гроші й пограбували Лакуту.

Вдаючи здивованого, він запитав:

— І для чого потрібно було вбивати Лакуту? Такий статечний і розважливий пан.

— Ти бачив його останнім… — багатозначно мовила Стефанія.

— Ну й що?

— Мені здавалося, ваші справи…

— Може, ти підозрюєш мене?

— Підозрювати буде поліція.

— Через двадцять хвилин після того, як Лакута пішов, я був на Енглішер Гартен. До речі, перед цим бачив, що ви з паном Зіновієм роз’їхалися в різні боки.

— Стежив?

— Дивився у вікно.

— Це той Лакута, що в Стецька? — втрутилася Іванна. — Які в тебе справи з ним?

Рутковський посміхнувся: знала б вона, завдяки чому довелося їй з Юрієм виїжджати з Мюнхена. Відповів ухильно:

— Пан Зіновій передав полковникові Лодзену якісь папери. Я був простим зв’язковим.

— Таким уже й простим! — кинула на нього гострий погляд Луцька.

— Яке це має значення? Головне — зв’язковим! — Максим подумав, що слід негайно подзвонити Лодзену: почнеться розслідування, і поліція може докопатися до списків Лакути. А це небажано з усіх точок зору.

— Ти не передавав панові Зіновію нічого такого, чим могли спокуситися грабіжники? — запитала Луцька. — Звари нам ще кави, — попросила вона Іванну. Коли та пішла, Стефа додала: — Може, якісь коштовності?

— Грабіжникам у наш час в основному потрібні гроші.

— Ти заплатив панові Зіновію?

— Невже це так важливо, люба?

Стефанія закопилила губу.

— Виходить, я була останнім пішаком у вашій грі!

— Ти ніколи не будеш останнім пішаком, — майже щиро запевнив її Рутковський.

Стефа зиркнула підозріливо: чи не кепкує, та не помітила й тіні іронії в Максимових очах.

— Чого це? — все ж запитала.

— Бо вродлива й розумна. До речі, Лакута поїхав сам?

— Звичайно.

— Ну… ну…

— Що ти маєш на увазі?

— Могла б бути зі мною відвертішою.

Луцька подумала трохи й мовила зовсім спокійно:

— Ага, я й забула, що ти стежив через вікно.

— І все бачив, — ствердив Рутковський.

Стефанія зиркнула запитливо, певно, їй дуже хотілося довідатися, що саме бачив і знав Максим, але вона нічого не прочитала на його обличчі.

— Хто повіз Лакуту? — запитав Рутковський.

— Якби знала…

— З одним із них ти розмовляла перед нашою зустріччю з паном Зіновієм.

— Невже він? — жахнулася Луцька. Вона жахнулася так натурально, що, якби Максим не знав усіх обставин, обов’язково повірив би Стефанії.

— У мене нема ніяких сумнівів, — ствердив він.

Луцька блиснула очима:

— Тоді справа набирає зовсім несподіваного повороту.

— І ти знаєш це значно краще за мене, — відповів Рутковський.

Луцька довго мовчки дивилася на Максима, наче хотіла довідатися, до якої межі вона може бути відвертою. Нарешті сказала тихо:

— Мабуть, буде краще, коли про це вбивство знатиме якнайменше людей.

— Твоя правда, люба.

— Чому ти переніс місце зустрічі? Й так несподівано?

— Щоб позбутися зайвих свідків. Загинув Лакута, а міг і я.

— Невже?

— Якщо хочеш знати, у мене була велика сума грошей.

— Які ти передав панові Зіновію?

Рутковський вирішив не критися перед Луцькою: все одно вона дізнається.

— Грабіжники могли напасти на мене, тому я й переніс зустріч до «Зеленого папуги».

— І про це знали тільки Лакута, я і…

— І ще двоє?

— Так.

— І цих двох зараз нема в Мюнхені?

— Звичайно. І скільки вони?..

— Шістдесят тисяч!