Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

— От і ти вже проти мене… — образився він.

— Якби я хотів тобі поганого, не приїхав би.

— Так, ти — друг, — погодився Мартинець, — і я хотів порадитися з тобою.

— То й радься.

Мартинець на хвилину замислився. Ковтнув води з фужера й почав розсудливо і напрочуд тверезо:

— Наді мною чорні хмари — не відчуваєш?

— По-моєму, ти сам дав Кочмареві привід.

— А що, сидіти мовчки?

— Слухай, Іване, навіщо нам гратися в піжмурки? Ти сам хотів цього, так? Хотів. От і маєш: за таке вільне життя треба платити, а плата сам бачиш яка! То чого ж бідкаєшся?

— Бо я — людина!

— І тобі не смішно?

— Чом мав би сміятися? Не до сміху.

— Я знаю, чого ти хочеш. — Рутковський розізлився, говорив жорстко й з притиском: — Ти хочеш, щоб з тобою всі панькалися. Який гарний цей Іван Мартинець, не витримав утисків, кинув той світ, нещасний він, дивіться на нього, моліться на нього, платіть йому найвищі ставки, улещуйте його!

Обличчя Мартинця потемнішало.

— Ну, ну, що далі? — скреготнув зубами.

— А далі все як на долоні. Героєм тебе не визнали й найвищих ставок не платять. Ти починаєш розчаровуватися в цьому світі й кличеш мене на допомогу, щоб я виправдав тебе.

Мартинець зсунув брови, схопився за стіл, здавалося, ще мить, і він перекине його на Максима. Одначе стримався, мовив, з ненавистю дивлячись на Рутковського:

— Потрібен ти мені! Чистеньким хочеш лишитися? Давно дивлюся на тебе, руки боїшся забруднити. А вони в тебе такі ж брудні, як і мої, зрозумів ти, чистоплюй?

Він починав подобатися Рутковському, цей Іван Мартинець, та хіба можна було бодай натякнути про це?

— І чого ти хочеш від чистоплюя? — запитав.

— Нічого.

— Вважатимемо, що я зробив приємну прогулянку де «Струмка», щоб випити чашку кави…

— Як хочеш, так і вважай.

— Ви сваритеся, хлопці? — втрутилася Гізела. — Я ж бачу, ви сваритеся, чого?

— Ми не сваримося, Гізело, — відповів Мартинець, — ми просто з’ясовуємо стосунки.

— Що вам з’ясовувати?

— Справді, що? — Іван одразу охолов. Згорбився й випив горілки. — Мабуть, ти маєш рацію, Максиме.

Рутковському стало трохи соромно за свій спалах.

— Давай обговоримо твою справу. Для цього кликав?

— Мені здається, що Кочмар хоче розправитися зі мною.

— Є факти чи просто інтуїція?

Мартинець подумав.

— Скоріше інтуїція. Відчуваю, ніби за мною стежать.

— За кожним з нас трохи стежать. А з Кочмарем, звичайно, в тебе по може бути миру, й рано чи пізно він з’їсть тебе. Навіщо казав, що маєш на нього досьє?

— Вирвалося.

— Ех, дурню! Вирвалося… Хто за тебе заступиться?

— Я й хотів порадитися. У мене проти Кочмара є досить вагомі факти. По-перше, він приписує собі робочі години. Дрібне, але шахрайство. Далі, комбінації з преміальними. У мене записано, скільки й кому він недодав.

Рутковський швидко обміркував сказане Мартинцем. Звичайно, Івана шкода. Та що буде, коли він стане на бік Мартинця? У конфлікті між начальством і підлеглими американці завжди на стороні начальства, надто в таких випадках.

— Як хочеш, Іване, — сказав Максим, відвівши очі, — а я тобі не помічник.

Дивно, але Мартинець не образився. Відповів спокійно:

— Тобі видніше. Хочеш випити?

— Хочу. Але знов-таки не маю права.

— Ну-ну…

Рутковський підвівся, не дивлячись на Мартинця, але відчуваючи його іронічний погляд.

— Бувайте, — кивнув і пішов не обертаючись.

Йосип задоволено гмикнув:

— А пан Рутковський, здається, збирається їхати?

— Най їде під три чорти.

— Прищучимо, пане Йосипе, без німкені тільки, прошу я вас.

— І ти туди ж?

— Аякже, прошу ласкавого пана. Що пан Кочмар казав? Тільки тамтого молодика! Він зникне, ніхто не поцікавиться: ні родичів, ні спадкоємців, ні друзів… А за німкенею потягнеться: мати, сестри, племінники… Де поділася? Тут поліцейського розслідування не уникнути, а нащо воно нам?

— Пан Кочмар казав: з поліцією все полагоджено.

— Якщо одного Мартинця… Мені німкені не шкода, та не можна.

— Не можна, то й по можна… — почухав потилицю Йосип. — Бачиш, той на червоному «фіаті» поїхав.

— Бог з ним, пане Йосипе, може, ще й доведеться зустрітися.

— То що ти надумав з Лакутою?

— Грішми пахне, й великими.

— Брешеш.

— Великими, кажу, пане Йосипе, і прогавити ніяк не можна.

— Гадаєш, Лакута сторгувався?

— Не гадаю, а певен.

— Хитрий ти, Богдане.

— Може, останній шанс, пане Йосипе.

— А як?

— Ще не знаю, прошу пана. Але певен: йде дуже велика гра. Я тамтого вечора пана Лакуту додому відвозив. Під газом пан Зіновій був, значить, і підтримувати доводилося. А жінка в нього знаєте яка?

— Світ такої суки не бачив…

— Атож, стерво, і пана Лакуту не дуже поважає. Лаятися почала, а він їй і каже: добру справу залагодив, до кінця життя стане…

— Не може бути! До кінця, казав?

— Еге ж. От я й подумав…

— Знати б, коли одержить гроші!

— Дізнаємось.

— Як?

— Без нас не обійдеться. Бачите, навіть тоді до готелю кликав, а тепер, коли грошима запахло, й поготів.

— Атож.

— Тільки не дай боже, пане Йосипе, щоб запідозрив. Ніц не вийде тоді, той