Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

гір, що зігріває серце, мов згадка про кохану Шотландію. А щодо тих дурнів, про яких ви щойно казали, то кожному з них могло б вистачити і по одній дружині на брата, бо хто має більше, то тільки від одних вибриків їхніх може опинитися на тому світі. Я вважаю, що розважливому чоловікові ліпше не пропускати можливості пожирувати протягом визначеного йому часу зі своєю судженою дружиною на цім світі, а не нудитися, чекаючи якихось недосяжних речей. Я безмежно вдячний вам, майоре Данкене, що ви були такі ласкаві сьогодні, та й за всі інші вияви дружби до мене, а якби ви виконали ще одне моє прохання, я б уже був певен, що ви зовсім не забули-таки свого приятеля дитячих років.

— Ну, що ж, Деві, коли це дозволенне прохання і його треба виконати начальникові, то викладай, чоловіче, я слухаю.

— От якби ви могли придумати для мене хоч на тиждень-два якесь невеличке доручення на Тисячі Островів, я гадаю, це діло можна було б влаштувати в такий спосіб, що всі зацікавлені сторони були б раді. Ви ж тільки уявіть собі, Ланді: на всьому кордоні тут нема більше ні однієї білої любки на виданні!

— Воно-то для квартирмейстера знайшлася б робота навіть на найменшому посту, але там, на островах, сержант упорається сам не згірше за генерал-квартирмейстера, а може, ще й краще.

— Але не краще за полкового квартирмейстера. Всі ці молодші командири, як правило, великі розтринькувачі.

— Гаразд, я подумаю, М’юре,— відповів майор, посміхаючись.— Завтра вранці матимеш відповідь. До речі, завтра, чоловіче, в тебе буде добра нагода відзначитися перед своєю дамою серця: ти ж стріляєш чудово, ще й приза, чого доброго, завоюєш. Тож подумай, як найліпше продемонструвати своє мистецтво, і хтозна, як воно ще може повернутися до відпливу «Вітрогона».

— Сподіваюся, майоре, у змаганні бере участь в основному зелена молодь?

— Так, але будуть і підстаркуваті, якщо ти прийдеш. Щоб тобі було веселіше, Деві, я й сам підійду і разів зо два пальну; а ти знаєш, що я в цім ділі промаху не даю.

— Що ж, це, може, й на краще. Жіноче серце, майоре Данкене, можна прихилити багато якими способами, а часом і в такий спосіб, який ні в яку логіку не вібгати. Так, перед декотрими з них треба висиджувати, немов у справжній облозі, аж доки всі засоби вичерпаються, і аж тоді вони капітулюють. Інші ж, навпаки, люблять, щоб їх брали штурмом, а є ще й такі шельми, котрих можна взяти, лише завівши в засідку. Перший побит, мабуть, чи не найпочесніший і найдужче личить офіцерові, але як на мій погляд, то найзвабливіший — останній.

— Що й казати, погляди вироблені на основі досвіду. Ну а що скажеш щодо заволодіння штурмом?

— Цей побит може згодитися для молодших, Ланді, — промовив квартирмейстер, устаючи й грайливо помахуючи майорові рукою,— вільність, котру він, як давній приятель, інколи дозволяв собі в поводженні зі своїм командиром.— У кожного періоду життя своя нагальна потреба. Ну, а в сорок сім років якраз пора вже трохи довіритися й голові. На добраніч вам, майоре Данкене, хай вас не мучить подагра, і хай вам солодко та гарно спиться!

— Того ж і тобі, містере М’юре, дуже дякую! Тож не забудь, що вранці стрілецькі змагання!

Квартирмейстер пішов, залишивши Ланді в його бібліотеці під враженням щойно закінченої розмови. Вже звиклий до різних витівок та походеньок поручника М’юра, майор Ланді й цього разу не подивувався з поведінки свого давнього знайомого настільки, наскільки вона, мабуть, вразила нашого читача. І справді, хоч усі люди й підвладні одному спільному законові, ім’я котрому — природа, проте відмінності в їхніх характерах, судженнях, у їхніх почуттях та егоїстичних прагненнях — незбагненні.

РОЗДІЛ XI

Примусити орла до рук сідати.

Чи цуценя оленів полювать,

А чи грабіжниками чесних стати,

Чи горем вбитих радісно співагь —

Потуги марні це, пора те знать

Отож, як хочеш серце полонити,

Його солодкі мрії вмій ловити.

Томас Секвілл. «Свічадо справедливості»

Рідко коли буває, щоб чиї сподівання здійснювалися так повністю, як наступного дня уволила побажання молодиків залоги така ясна година, що кращої й не треба. Проте американці, може, просто собі з примхливості, звикли чомусь пишатися такими речами, котрі, як роздивитися, далеко й не такі важливі, тим часом вони якось чи то недобачають, а чи просто недооцінюють свої переваги, які безумовно ставлять їх врівень, а то навіть і виїде інших націй. До таких переваг належить, зокрема, клімат, загалом далеко не бездоганний, але незрівнянно приємніший і чи не здоровший за клімати більшості тих країн, де його особливо гучно паплюжать.

В ті часи, які ми описуємо, літня спека мало ще дошкуляла мешканцям Освего, бо затінок лісу разом з освіжливим подихом озера до тою пом’якшували спеку, що ночі стояли завжди прохолодні, а дні рідко бували задушні.

Був саме вересень — той місяць, коли буйні вітри з атлантичного узбережжя часто-густо прориваються далеко в глиб суходолу, доходять аж до Великих озер і благотворно діють на тутешніх матросів, вливаючи їм нових сил, додаючи снаги й бадьорячи дух. Такий був і той день, коли вся залога Освего зібралася, щоб подивитися на те, що комендант жартома охрестив «турніром». Ланді був людиною освіченою, принаймні у військових справах, і все пишався тим, що спрямовував читання й розвивав запити своїх молодих підлеглих до більш інтелектуальних' сторін їхньої професії. Його бібліотека, як на військового, була не тільки порівняно велика, але й добре укомплектована, і в ній було вільно брати книжки будь-кому, хто виявляв інтерес до читання. Серед інших веселих розваг, що їм охоче віддавалася молодь і котрі з’явилися внаслідок читання книг, була і та, що до неї зараз усі готувалися, і яка завдяки хронікам періоду лицарства була оповита в їх очах ореолом романтики, якої, до речі, не позбавлене було й життя загубленої в далекій пущі й відірваної від зовнішнього світу залоги. Та хоч більшість солдатів та офіцерів тільки й думали що про майбутнє змагання, однак ті, на чиїй відповідальності лежав захист форту, не забували про свої обов’язки. Коли б хто вийшов на бастіони форту й глянув на безмежну широчінь блискотливого озера, що хвилювалося на всій північній частині виднокола, та на дрімучий і, здавалося, нескінченний ліс, який заполонив усю протилежну половину цієї величної панорами, то, мабуть, подумав