Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

— Чому ж саме, сержанте? — не без подиву поцікавився майор, глянувши на підлеглого з виразом шанобливості, з якою шотландці в ту добу частіше, ніж тепер, сприймали будь-яку згадку про потойбічний світ.— Адже він, щодо небезпек, такий само вояк; тільки ще більше звичайного наражається на них; тож чому це раптом йому, як особі не військовій, суджено уникати смерті там, де інших вона не минає?

— Я не вважаю, ваша честь, щоб Слідопит розраховував при цьому на якесь більше щастя, ніж інші вояки,— ні: він просто не загине від кулі. Дуже вже багато разів доводилося мені бачити, з яким самовладанням він, мов той пастух герлигою, орудує своєю рушницею, коли з усіх боків градом сиплють кулі, і як його у стількох незвичайних випадках минає смерть; ось тому я й не думаю, що волею провидіння йому суджено загинути від кулі. А втім, коли у всіх володіннях його королівської величності і є людина, яка справді заслуговує такої славної смерті, то це Слідопиті

— Про це не нам судити, сержанте,— застеріг його майор з глибокою задумою на виду,— і що менше ми згадуватимемо про це, то, мабуть, краще. Але чи захоче твоя дочка — ти звеш її, здається, Мейбл? — отож, чи згодиться твоя Мейбл вийти заміж за чоловіка, який, зрештою, тільки обслуговує військо? З огляду ж на те, що Слідопит не військовий, у нього не може бути жодних надій вислужитися до якогось чину.

— А він і без чинів прославився дай боже, ваша честь. Хоч як би воно було, а Мейбл зробила вже вибір, а що ваша честь були такі ласкаві переказати мені пропозицію М’юра, то, сподіваюся, ви будете настільки ж люб’язні й сповістити йому, що дівчина, можна сказати, погодилася на інше довічне розквартирування.

— Ну, гаразд, гаразд, це ваша особиста справа, а зараз, сержанте Дангеме!..

— Слухаю, пане майоре! — промовив, схопившись з місця й віддаючи честь, сержант.

— Як ми вже говорили, я вирішив послати вас на наступний місяць у район Тисячі Островів. Всі наші кадрові обер-офіцери вже відбули чергу на цьому посту — принаймні всі ті, кому я міг довірити його,— а зараз випадає їхати вам: щоправда, поручник М’юр переконує, ніби це його черга, та оскільки він все ж таки не стройовий офіцер, а квартирмейстер, то я не хочу порушувати встановленого ладу. Як там у вас із людьми — вже підібрані?

— Все готово, ваша честь! Загін підібраний, а пірогою, котра прибула вчора ввечері звідтіля, передано донесення, що там чекають на зміну.

— Знаю, і ви повинні відчалити найпізніше післязавтра, а то, може, ще й завтра ввечері. Краще б, мабуть, все-таки відпливти смерком...

— Такої думки й Джаспер, пане майоре, а я ні на кого не можу більше покластися в цьому, як на молодого Джаспера Вестерна.

— Молодик Джаспер — Прісна Вода! — промовив Ланді, й суворі складки довкола його рота стяглися 'в ледь помітну посмішку.— То ви того молодика берете з .собою?

— Як ви, певне, знаєте, ваша честь, «Вітрогон» ніколи не виходить у плавання без Джаспера Вестерна.

— Це так, але нема правил без винятків: Я, здається, останні кілька день бачу якогось мореходця в нашому форту?

— Так, ваша честь,— це мій шуряк, добродій Кеп, який супроводжував сюди мою любу дочку.

— Чому б тоді вам цього разу не взяти замість Джаспера свого шуряка? Хай би він розважився на «Вітрогоні» по прісних водах озера, та й вам було б приємно побути з родичем.

— Я саме мав намір просити у вашої честі дозволу взяти його з собою, але тільки на правах пасажира. Джаспер, пане майоре,— вельми хоробрий хлопець і не заслуговує того, щоб його без будь-якої на те причини усувати від командування кораблем, а мій шуряк, боюся, надто зневажає прісну воду, щоб виконувати на ній якісь обов’язки.

— Це вірно, сержанте, чиніть на ваш розсуд. Прісну Воду, напевно-таки, краще залишити командиром корабля. Ви Слідопита теж маєте намір взяти з собою?

— Якщо ви тільки схвалите, ваша честь... Там знайдеться робота обом, провідникам — і білому, й індіянинові.

— Добре, тоді беріть. Ну, сержанте, бажаю вам успішно завершити експедицію. Та не забудьте ж, повертаючись, дощенту зруйнувати всі укріплення. На той час, гадаю, якщо ми з головою не прорахувалися, пост уже виконає своє призначення, і далі утримувати цю надто ризиковану позицію буде просто зайвою розкішшю. А тепер можете йти.

Сержант Дангем клацнув підборами, віддаючи честь, повернувся на місці й ступив через поріг; та не встиг він причинити за собою двері, як майор знову гукнув його назад.

— Слухайте, сержанте, я забув сказати, що наші молодші офіцери попросили дозволу позмагатися в стрільбі, і я призначив цей турнір на завтра. «Учасником його може бути кожен, хто забажає; переможці відзначатимуться призами: роговою порохівницею в срібній оправі, шкіряною фляжкою, також у сріблі», та, як написано професійним жаргоном цього законопроекту,— додав від себе вже майор,— «шовковим жіночим капором[63]. Останній призначено для того, щоб переможець, котрому дістанеться цей приз, продемонстрував свою офіцерську галантність, вручаючи його своїй дамі серця».

— Що ж, усе це вельми приємно, ваша честь, принаймні для того, хто виборе перше місце. А Слідопитові теж можна взяти в ньому участь?

— Я не бачу причини, яка б забороняла йому зробити це, якщо він тільки забажає. Але останнім часом я щось не помічаю, щоб він брав участь у цих розвагах,— чи не тому, бува, що не бачить гідних суперників?

— Саме тому, майоре Данкене! Чесний чоловік знає, що на всьому кордоні нема стрільця, котрий міг би позмагатися з ним, а іншим збавляти настрою він просто не хоче. Я вважаю, що на його делікатність можна покластися в усьому, сер. Мабуть, краще б дати можливість йому самому вирішувати.

— За даних обставин інакше й не можна, сержанте. А чи він матиме такий само успіх у всьому іншому — побачимо. На добраніч, Дангеме.

І сержант пішов, залишивши Данкена оф Ланді наодинці зі своїми думами. Що ці думи були не такі вже й неприємні, видно було