Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер
— А-а, містер М’юр! — приязно озвався до прибулого майор.
— Я набиваюся, з вашого призволення, довідатися про свою долю,— з виразно шотландським акцентом сказав квартирмейстер, сідаючи на вказане йому місце.— Повірте моєму слову, майоре Данкене, ця дівчина зчиняє в залозі такий гармидер, який хіба що французи під Таєм були нам зчинили. Я ще не пам’ятаю, щоб будь-коли за такий короткий проміжок часу заподіювалися такі неймовірні спустошення.
— Сподіваюся, ти не будеш переконувати мене, Деві, що в твоєму непорочному серці вже палахкотить вогонь всього-на-всього після однотижневого знайомства. Далебі, чоловіче, це щось аби не гірше тієї пригоди в Шотландії, коли, як пам’ятаю, у твоєму серці палав такий вогонь, що аж дірку пропалив через усе дорогоцінне тіло, для того, певне, щоб кожна моргуха мала змогу заглянути тобі прямісінько в душу й переконатися, яке цінне в ній пальне.
— Ви, майоре Данкене, прецінь, як і ваші батечко та матінка, все любите звернути на сміхунці. Ви, напевне, жартували б, якби навіть ворог уперся в форт. Я ж не бачу нічого незвичайного в тому, що молодь віддається здійсненню своїх нахилів і хтінь.
— Але ти, Деві, так часто вже віддавався своїм нахилам та хтінням, що зараз, певне, вони стратили для тебе всю принадність новизни. Адже ти, враховуючи і той неофіційний випадок ще за твого парубоцтва в Шотландії, був одружений уже штири рази!
— Тільки три, майоре, штири — це вже з тим, що буде. Я прецінь ще не маю повного комплекту,— ні, ні, тільки тричі.
— По-моєму, Деві, ти не додав сюди ще отієї першої пригоди, про яку я кажу,— тієї, що скоїлася без церковного обряду.
— А нащо її сюди додавати, майоре, нащо? Адже суд не визнав того одруження — що ж іще? Відома вам жінка скористалася вродженим моїм закоханством, можна сказати — моєю слабкістю, й обплутала мене заручинами, які були потім визнані' незаконними.
— Коди не помиляюся, М'юре, тоді дехто дотримувався й іншого погляду на всю ту справу, адже ж так?
— Що б то була за серйозна справа, дорогий майоре, якби вона не викликала протилежних поглядів, та я знаю такі справи, про які було й по три різних думки. Але нащо про це згадувати: бідної жінки вже нема на світі, та й дітей у нас із нею не було. Особливо не поталанило мені, одначе, з другою жінкою — я називаю її другою, майоре, винятково з поваги до вас і виходячи з припущення, що моє друге одруження було законне. Та, зрештою, різниця й не в тім, перше воно чи друге, а в тім, що особливо не пощастило мені з Дженні Грехем, яка померла на п’ятому році нашого подружнього життя, теж не лишивши потомства. Я таки вважаю, що, якби Дженні була жива, я ніколи й не подумав би ще раз одружуватися.
— А що її нема серед живих, то ти встиг уже по її смерті одружитися з двома, а зараз не від того, щоб одружитися і з третьою!!
— Щоправда, то не гріх, майоре Данкене, і я завжди готовий визнати правду. Але, бачу, ви, Ланді, щось сумний-невеселий у такий прекрасний вечір.
— Не те щоб сумний, М’юре, але якщо казати правду, то не надто й веселий. Пригадалося оце мені дитинство, коли я, поміщиків синок, і ти, пасторів, гасали щасливими й безтурботними хлоп’ятами по рідних наших горбах, зовсім не задумуючись, яке-то нам уготоване майбутнє. А тепер глянув на нього, яке воно є, і стало якось журно на душі.
— Ви вже не нарікайте на свій талан. Дослужилися до майора, а невдовзі, якщо йняти віри чуткам, станете й підполковником, а от я всього встиг піднятися на один щабель вище того рангу, що його дав мені шановний ваш батько, і ниньки усього-на-всього якийся жалюгідний квартирмейстер.
— А чотири рази одружуватися?..
— Три, Ланді, три офіційно, навіть за нашими нелицемірними і святими законами.
— Ну, гаразд, хай буде три. А знаєш, Деві,— продовжував майор Данкен, непомітно для себе переходячи на діалект своєї юності, як це взагалі часто буває з освіченими шотландцями, коли вони захоплюються близькою їхньому серцю темою,— знаєш, Деві, що я давно вже зробив вибір і з таким нетерпінням, з таким трепетом у душі чекаю лише тієї щасливої миті, коли зможу назвати дівчину, котру так давно кохаю, своєю дружиною; а ти ось, не маючи ні маєтку, ні імені, ані заслуг — я хочу сказати, видатних якихось заслуг...
— Ну, ну, ви не дуже... Ланді, в жилах М’юрів тече благородна кров!
— Хай і так, М’юре, але як же це, не мавши нічогісінько, крім благородної крові, ти вже встиг штири рази одружитися.
— Я ж вам уже казав, Ланді,— тільки тричі. Ви нашкодите нашій дружбі, якщо й далі наполягатимете, що штири.
— Ну, хай буде стільки, скільки ти хочеш, Деві, але ж це для одного забагато. Як не кажи, друзяко, а життя наше склалося по-різному, принаймні подружнє.
— А скажіть, майоре, тільки так, по совісті,— як ми ото по-нашому в дитинстві було клялися,— хто з нас двох, зрештою, таки виграв більше в житті?
— Приховувати мені нічого, і якщо казати по совісті, то я все життя одно плекаю надії, тоді як ти живеш...
— Не здійснюючи своїх надій, клянусь чесно, майоре Данкене,— випередив його квартирмейстер,— бо щоразу моє нове випробування, на яке я покладав найбільше надій, приносило мені тільки ще більших розчарувань. Ах, Ланді, все наше життя — це тільки марнота марнот, і на світі, мабуть, нічого нема марнотнішого за подружнє життя.
— І незважаючи на це, ти ладен і вп’яте всунути свою голову в зашморг?
— А все-таки лише вчетверте, майоре Данкене,— уперто наполягав на своєму квартирмейстер і раптом, засяявши увесь в якомусь дитячому захваті, додав: — Та що не кажіть, а ця Мейбл Дангем — справжня ясочка! Наші шотландські любки гарні й милі, але куди їм до тутешніх вродливиць.
— Не забувай про честь офіцера і
