Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

—- Не падай духом, хоробрий мій друже, і краще повір слову батька, що вивідав деякі таємниці жіночого серця. Мейбл уже напівзакохана в тебе, а два тижні поупадаєш і подогоджаєш їй там, на острові, то вона й цілком покохає тебе. Дівчина сама, можна сказати, призналася мені в цьому вчора ввечері.

— Та невже це так, сержанте? — вигукнув скромний і несміливий від природи провідник, якому аж дух перехопило, коли він уявив себе в такому вигідному світлі.— Та невже це й справді так? Я всього-на-всього тільки бідний мисливець, а Мейбл, я розумію, гідна того, щоб стати дружиною офіцера. Невже ти гадаєш, що дівчина погодиться відмовитися від дорогих її серцю міських звичаїв, від своїх візитів, погодиться не ходити .до церкви й захоче жити у цій глушині з якимось простим провідником і мисливцем? А чи не зажадає вона потому жити, як жила, та ще й кращого чоловіка?

— Кращого чоловіка їй, Слідопите, важко було б знайти,— заперечив йому сержант.— А щодо міських звичаїв, то вони хутко забудуться у лісовому привіллі, та й витримки у Мейбл вистачить, щоб прижитися на кордоні. Я планував це одруження, пане- брате, обдумавши його перш так, як генерал військову операцію. Спочатку я надумав був увести тебе до полкового реєстру, щоб ти згодом зайняв моє місце, коли я подам у відставку: адже рано чи пізно, а мені доведеться-таки розпрощатися колись із військовою службою; та, розміркувавши, Слідопите, я прийшов до висновку, що ти навряд чи годишся на цю посаду. Втім, хоча ти і не солдат у повному розумінні слова, зате ти вояк у найкращому розумінні цього слова, і я знаю, як доброзичливо до тебе ставляться усі офіцери нашої залоги. Доки я живий, Мейбл може жити коло мене, і тобі теж буде завжди де притулитися, коли повертатимешся з розвідки чи з походу.

— Дуже приємно себе тішити такими думками, сержанте, якщо тільки дівчина добровільно пристане на це наше бажання. Ах, боже мій! Не віриться, щоб такий, як я, та припав до серця такій красуні! Коли б я був молодший і миловидіший, приміром, хоч як Джаспер Вестерн, тоді ще можна було б розраховувати на щось... Авжеж, тоді й справді можна було б розраховувати на щось...

— Не діжде цього ні Джаспер — Прісна Вода, ані хто інший з отих жовторотиків у нашому форту, ані деінде! — з серцем відрізав сержант, невдоволено ляснувши пальцями.— Ти хоч направді й не молодший, зате з виду молодший,— та й що там казати,— миловидіший за отого капітана «Вітрогона».

— Як, як ти сказав? — здивовано дивлячись на товариша, перепитав Слідопит, ніби не розуміючи гаразд значення його слів.

— Кажу, хоч ти й не молодший роками за Джаспера чи будь там кого, зате з вигляду ти загартованіший, весь жилавий, мов зав’ялений, і навіть через тридцять років ти будеш здоровіший за всіх їх разом узятих. Одне чисте сумління збереже такого, як ти, на все життя хлопцем!

— У Джаспера чиста совість, сержанте, як ні в якого хлопця! І в цьому рівних йому навряд чи й на всю цю колонію знайдеш.

— До того ж ти — мій друг, мій найвірніший, кревний і незмінний друг! — міцно потискуючи Слідопитову п’ятірню, промовив сержант.

— Атож, сержанте, ось уже в незабарі буде два десятки років, як ми дружимо,— ще відколи й Мейбл не було на світі.

— Таки правда... Ще й Мейбл не було на світі, а ми вже були вірними друзями з тобою, тож хай тільки здумає це зухвале дівчисько не піти заміж за чоловіка, з яким її батько заприятелював ще тоді, коли її на світі не було!

— Нам цього не знати, сержанте, нам цього не знати. Кожен шукає собі рівню: молоде поривається до молодого, а старе хилиться до старого.

— Тільки не у виборі дружин, Слідопите! Я ще не чув, скажімо, щоб старий чоловік відмовився взяти молоду жінку. А крім того, тебе поважають і цінують, як я вже казав, усі наші офіцери, і їй буде вельми приємно мати за дружину такого, якого всі довкола поважають.

— Сподіваюся, у мене, опріч мінгів, нема більше ворогів, — задумано й розчулено промовив Слідопит, покірливо пригладжуючи свій чуб на голові.— Я завжди намагався чинити лише справедливо, а цим, треба гадати, не наживеш ворогів, хоча буває й навпаки.

— До того ж ти, можна сказати, трешся у найкращому товаристві, бо навіть сам Данкен оф Ланді радий тебе бачити в себе, і ти сидиш у нього цілими годинами. З усіх провідників ти в нього Користуєшся найбільшим довір’ям.

— Та люди й визначніші за нього, сержанте, бувало, днями йшли лісом зі мною поруч і вели зі мною балачку, як з братом. Але їхнє дружнє ставлення ніколи не запаморочувало мені голови, бо я знаю, що небезпека в лісі часто зрівнює між собою зовсім різних за станом людей, чого не буває між ними за звичайних умов життя в поселеннях.

— А крім того, ти ще знаний як найкращий стрілець, який будь-коли жив у всьому цьому краї.

— Якби Мейбл любила тільки за це, то мій успіх був би цілком забезпечений, хоча, правду кажучи, мені часом здається сержанте, що й тут стільки ж залежить від мого вміння, скільки й віл самого «оленебоя». Це таки справді чудова рушниця, і в чиїхось руках вона, мабуть, стріляла б не згірше.

— У тебе занижена думка про себе. Слідопите; адже не один мазав з цього ж самого «оленебоя», тим часом як у твоїх руках будь-чия рушниця завжди б’є в ціль. Ми проведемо десь за день-два стрілецькі змагання, в яких ти покажеш свої уміння, і тоді Мейбл складе тобі таку ціну, якої ти справді варт.

— А чи чесно це буде, сержанте? Адже всі й так знають, що «оленебій» мало коли не влучає в ціль: і чи треба тоді влаштовувати ще якесь змагання, коли переможець заздалегідь і так мусить бути всім відомий?

— Годі-бо, годі тобі, чоловіче. Як бачу, мені доведеться половину твоїх залицянь виконувати самому. Щоб такий чоловік, який безстрашно йде в саме пекло битви, та був таким сором’язливим зальотником! Ти ж не забувай,