Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер
Тут відчуваємо докори лиш сумління...
Шекспір. «Дванадцята ніч, або Як вам подобається»
Сержант Дангем не з пустих хвастощів обіцяв славно почастувати своїх гостей. Незважаючи на віддалене розташування Освезького форту, всі, хто перебував у ньому, щодня мали такі харчі, яким багато в чому позаздрив би не один князь, а то й король. У ті далекі часи, що тут описуються, та навіть і років п’ятдесят по тому, ці неосяжні терени, які були названі згодом по війні за незалежність[57] Заходом, або Новими Землями, являли собою ще майже безлюдні простори, що кишіли різноманітними тваринами (окрім свійських, звичайно, та людей), котрі чудово пристосувалися до тамтешнього клімату. Нечисленні ж індіянські племена, що кочували в ту добу по лісах, не могли помітною мірою применшити достатку дичини, а розсіяні залоги та випадкові мисливці, які зустрічалися іноді то там, то сям на цих неосяжних просторах, завдавали багатющій фауні не більше спустошень, ніж бджола завдає ланові гречки або пташечка колібрі — квітці.
У захопливих переказах, які дійшли до наших днів, оповідається про незліченну кількість розмаїтої дичини, птахів та риби, що тоді водилися, зокрема довкола берегів Великих озер; це стверджують у своїх спогадах і старожитці, інакше ми навряд чи зважилися б про це писати. А що маємо ще немало самовидців тих дивовижних багатств, то ми беремося розповідати про них уже з цілковитою впевненістю. В особливо благодатній місцині стояло укріплення Освего: тут міг набити свої комори всякою всячиною навіть найзажерливіший ненаситець. Річка аж кишіла всілякою рибою: досить було тільки закинути вудку, як на гачку вже був червоний окунь або інший який колючий представник цього роду, котрих тоді було у водах не менше, ніж тієї комарні та мошки, що хмарами висіла на довколишніх болотах. В озерах, окрім того, водився ще лосось — американський родич славетного лосося Північної Європи. А скільки там було різного птаства по лісах і водах! У величезних затоках, що врізуються глибоко в береги озер, часто можна було бачити диких гусей і качок, які, посідавши, суціль покривали сотні акрів[58] водного плеса. Олені, ведмеді, зайці та вивірки разом з іншими видами чотириногих, серед яких нерідко зустрічалися навіть лосі, допомагали поповнювати запаси провіанту, яким розкошували всі військові залоги, винагороджуючи себе хоч якоюсь мірою за ті злигодні, що їх неминуче доводилося зазнавати на далекому кордоні.
Страви, які десь в іншому місці вважалися б неймовірною розкішшю, малися тут у такій великій кількості, що були приступні кожному. Простий солдат ласував щодня в Освего стравами з такої дичини, котру навіть паризький аристократ вважав би за велику честь мати в себе на святковому столі. Але як не дивно — такі вже, мабуть, примхи й Забаганки вередливого смаку людини — ті самі їства, що десь в іншому місці були б предметом заздрощів та ласощів, тут уже Просто відвертали апетит. Грубі армійські Харчі, котрі доводилося через труднощі довозу витрачати дуже ощадливо, були простим воякам набагато миліші, й вони радо віддали б і свою оленину, і качок, і голубів, і лосося, аби тільки поласувати давно не баченою солониною, ликуватою бруквою чи недовареною капустою.
Сніданок, яким сержант Дангем пригощав своїх гостей, і справді свідчив як про багатство й розкіш, так і про нужди цієї далекої фронтової окраїни. На простій дерев’яній тарелі парував смажений лосось, смачно пахли рум’яні кусні гарячої оленини, поруч з якою милували око різноманітні холодні страви, теж приготовані з дичини,— все це було, поставлене перед гістьми на честь новоприбулих як доказ гостинності старого вояка.
— Вас, сержанте, здається, не на голодному пайкові тримають у цьому кінці світу,— промовив, нарешті, Кеп, накуштувавшись досхочу різних страв.— А ваш лосось припаде до смаку, либонь, і вибагливому шотландцеві.
— У тому-то й справа, що ні, щуряче, бо якщо серед тих двохсот чи трьохсот вояків, що є зараз у нашій залозі, знайдеться хоч п’ять-шість, котрі не поклянуться, що ця риба не їстівна, то й добре. Навіть селюки, які за все своє життя ледве чи раз куштували оленину, та й то крадькома добуту в панських гаях,— і ті такі пересичені, що крутять носом і навіть дивитися не хочуть на найситніше стегно.
— А це вже в християнській натурі,— вставив Слідопит,— і треба сказати, це їй аж ніяк не робить честі. Ось червоношкірий — той не ремствує, а завжди вдячний за будь-яке м’ясо,/ЩО йому дістається,— сите, воно чи пісне, оленина чи ведмежина, грудинка дикого індика чи крило дикої гуски. Ми ж, білі, собі на превеликий сором, кривимося од таких блаженств, а якимось не вартим ніякої уваги дрібничкам надаємо хтозна-якої ваги.
— Та ж сама рахуба і з вояками нашого п’ятдесят п’ятого, хоча я не можу так само ручатися за їхні християнські чуття,— підтримав Слідопита сержант.— Часом навіть сам майор Данкен оф Ланді, людина ж, здавалося б, не з простих, і той клянеться, що радніший якійсь вівсяній перепічці, ніж освезькому окуню, та ще й постійно зітхає за ковтком води з шотландських гірських джерел, хоча тут питної води ціле Онтаріо — пий, скільки душа забажає.
— А в майора Данкена є жінка й діти?— раптом запитала Мейбл, якій хотілося, звичайно, зустріти на новому, місці когось своєї статі.
— Ні, у нього ще нікого нема, хоча й подейкують, ніби десь там, у себе, в Шотландії, він має наречену. Ця леді, як видно, згодна краще сидіти сама й чекати додому свого нареченого, ніж терпіти всілякі злигодні в цьому дикому краї, що, повинен тобі сказати, щуряче Кепе, аж ніяк не вкладається в мої поняття обов’язків дружини. Твоя сестра думала зовсім по-іншому, і коли б усевишній не забрав її так рано до себе, вона оце сиділа б на тому самому похідному стільці, на якому так до лиця сидіти її дочці.
— Сподіваюся, ти не готуєш, сержанте, для Мейбл долі солдатки? — з нотками суму в голосі запитав Кеп.— Досить і однієї з нашої родини, що принесла себе в жертву піхтурі, а зараз саме пора б згадати й про море.
— Я, шуряче, не думаю шукати чоловіка своїй дочці ні в п’ятдесят п’ятому, ані в якому іншому полку, запевняю тебе, хоча, здається мені, дівчина вже на порі, й треба було б подумати про те, щоб підшукати їй гідного нареченого.
— Тату!..
— Вони не здатні так прямо балакати про подібні речі, сержанте,— зауважив Слідопит,—
