Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

— Ну, годі, шуряче, сподіваюся, оцей шматок поросятини хоч і захолов, але сподобається тобі; наша їжа, здається, взагалі тобі смакує.

— Авжеж, авжеж, якщо вже я повинен пригощатися, то подавай мені цивілізованіший харч,— чванливо промовив старий моряк.— Хай всякою там олениною запихаються озерні матроси, а ми, океанці, ласуватимемо тими стравами, на яких добре розуміємося.

Почувши це, Слідопит поклав ножа та виделку й добродушно заллявся своїм нечутним сміхом, а потім запитав не без лукавства:

— А де, по-вашому, добродію Кепе, з цієї поросятини шкурка? Ви не звернули, бува, уваги, що вона без шкурки?

— Вона таки була б смачніша із шкуркою, це я й сам знаю; тільки у вас тут, гадаю, так заведено білувати поросятину.

— Овва! Чоловік може весь світ об’їздити, а дечого так ніколи й не довідатись! Ви й гадки не маєте, добродію Кепе, як накололи б ви собі руки, якби здирали з того поросяти шкурку. Адже це — дикобразове м’ясо!

— Щоб я луснув, коли у мене з самісінького початку не закрадалася думка, що це не справжня свинина! — відказав Кеп.— Але я собі подумав, що, певно, м’ясо, лісової свині нижчої якості. Мені здалося цілком природним, що прісновода свиня таки не рівня свині солоноводій. Гадаю, для тебе, сержанте, це вже все одно.

— Якщо тільки, шуряче, мені не випадає здирати колючої шкури... Слідопите, сподіваюся, Мейбл не була неслухняною в дорозі?

— Вона не з тих... Вона не з тих. Якщо Мейбл хоч наполовину стільки задоволена Джаспером і Слідопитом, як Слідопит і Джаспер задоволені нею, то, будьте певні, сержанте, ми залишимося друзями до кінця наших днів.

Промовляючи ці слова, провідник звів очі на спаленілу дівчину, наївно сподіваючись прочитати на її обличчі думку з приводу сказаної на її адресу похвали, але тут-таки з природженої делікатності знову втупив погляд у свою тарілку, немов бажаючи цим сказати, що він уже жалкує за ту сміливість, з якою наважився був уторгнутися в таїну дівочих почуттів.

— Так, так, ми повинні пам’ятати, друже мій, що жінки — не чоловіки,— знову заговорив сержант,— і тут необхідно робити певну скидку на натуру й вишкіл. Рекрут — це тобі не ветеран. Кожному відомо, що вишкіл солдата триває багато довше, ніж вишкіл будь-кого іншого; та ще більше треба часу, певно, аби виховати добру дочку солдата.

— Це Вже ти відкриваєш новину, сержанте! — енергійно заперечив Кеп.— Ми, досвідчені моряки, досі знали зовсім інше: за той час, який треба для вишколу одного-однісінького матроса, можна вимуштрувати — і не абияк, а добряче-таки! — цілих півдесятка солдатів.

— Еге ж, шуряче, мені вже довелося трохи взнати, якої ви, моряки, про себе думки,— заперечив Кепові сержант, усміхаючися із такою приязною усмішкою, на яку тільки було здатне його похмуре обличчя.— Адже мені довелося немало років прослужити у залозі одного з наших портових міст. Я з тобою вже не один раз балакав на цю тему і боюся, що ми ніколи не дійдемо згоди. Проте, якщо маєш бажання побачити різницю між справжнім вояком і тим, кого я назвав би невимуштрованим створінням, то прийди десь там по полудню і подивись на збір одного з батальйонів нашого п’ятдесят п’ятого полку, а потім, повернувшись до Йорка, порівняй наших вояків із тамтешніми будь-якого полку територіальної армії і там побачиш, як вони із шкури пнуться, щоб хоч трохи бути на щось схожими.

— Ну, як на мене, сержанте, то між ними різниця не велика,— не більша, в кожному разі, як між бригом і шнявою[59]. Всі вони в моїх очах однакові — ті ж самі червоні мундири, в усіх однакові пір’їни в головних уборах, пудра в перуках і люльки в зубах.

— Як на матроса, сер! — поважно відказав сержант.— А того ти, певне, не знаєш, що солдата лише правильно їсти треба вчити цілий рік.

— Що ж, тим гірше для нього, а от солдатів територіальної армії цього вчити не треба: вони вже приходять добре навчені. Я не раз чув, що в походах вони обжирають усе по дорозі, навіть якщо в них нема ніякого іншого заняття.

— Гадаю, в них, як і в інших людей, свої звички,— втрутився Слідопит з явною метою зберегти мир, якому загрожувала деяка небезпека, бо. кожний сперечальник з такою упертістю захищав своє покликання, що ніяк не бажав поступитися іншому.— А якщо людині дане покликання самим провидінням, то будь-яка боротьба з ним — з самого початку марна трата сил. А щодо того, щоб попоїсти, сержанте, то п’ятдесят п’ятий полк, я тобі скажу, теж далеко не втік, наскільки я їх знаю віддавна, хоча серед солдатів територіальної армії, я б сказав, можуть знайтися такі, що й наших перевершать.

— Дядечку,— звернулася Мейбл,— коли ви вже поснідали, то я буду вдячна вам, якщо ви проведете мене знову на бастіон. Адже ні ви, ні я ще й озера по-справжньому не роздивилися, а новоприбулій дівчині навряд чи гоже ходити по форту вже в перший день свого прибуття, та ще самій.

Кеп зрозумів хитрощі Мейбл і, відчуваючи в глибині душі сердечну приязнь до свого шуряка, власне, й не був проти того, щоб відкласти суперечку на пізніше, коли вони більше побудуть разом, бо взагалі скінчити її на цьому навіть у голову не западало цій догматичній і впертій людині. Тому Кеп пішов проводжати небогу, полишивши сержанта Дангема й Слідопита самих. І щойно супротивник відступив, сержант, що гак і не зрозумів хитрого маневру дочки, повернувся до приятеля з усмішкою неприхованого тріумфу й промовив:

— Армія, Слідопите, ще й досі не одержала заслуженого визнання, і, хоч людині й личить бути скромною, незалежно від того, носить вона червоний мундир, а чи чорний, чи взагалі служить без мундира, проте я ніколи не пропускаю слушної нагоди, щоб заступитися за рідну армію... Ну, то як, друже,— тут він накрив своєю п’ятірнею Слідопитове зап’ястя і міцно стис його,— сподобалась тобі моя дочка?

— У тебе є всі підстави пишатися нею, сержанте. Так, так, ти, як батько, маєш усі підстави пишатися такою вродливою дочкою з такими гарними манерами. Мені довелося немало бачити красунь, серед яких траплялися і родовиті, й