Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

— І можу тобі сказати, Слідопите ця добра думка взаємна. Мейбл так захоплено розповідала мені вчора про твою холоднокровність, мужність та добрість — особливо про добрість твою, бо одна ця якість, з погляду жіноцтва, переважує всі інші чесноти людини. Тож, друже мій, перші оглядини задовольнили обидві сторони. Тепер, Слідопите, почисть свою уніформу та зверни трішки більше уваги на свою зовнішність і ти матимеш дівчину — її руку й серце.

— Ні, ні, я не забув жодної з тих порад, які ти мені давав, сержанте, — жодної, і зроблю все, що в моїх силах, аби сподобатися Мейбл так само, як вона сподобалася мені. Сьогодні рано-вранці, ледве зійшло сонце, я вже почистив і до блиску натер свого «оленебоя», і, по-моєму, він ще ніколи так не блищав, як оце зараз.

— Це тільки в твоїх мисливських поняттях він блищить; бойова ж зброя мусить сяяти й горіти на сонці, і я взагалі не знаходжу якоїсь краси в рушниці, коли її цівка не блищить.

— А от лорд Гау[60] був про це зовсім іншої думки, сержанте, а його вважали неабияким солдатом.

— Що правда, то правда... Його світлість дійсно наказав був усім бійцям свого полку пофарбувати цівки рушниць у чорний колір, але чого він цим досяг? Хіба того, що в англіканській церкві в Олбені йому повісили пам’ятну дошку. Ні, ні, достойний друже, воякові слід бути вояком і ні за яких обставин не треба соромитися чи боятися носити свій обладунок і всі ознаки свого почесного ремесла. Слідопите, ти багато балакав з Мейбл під час мандрівки сюди пірогою?

— Для цього рідко коли траплялася нагода, сержанте, а коли така й була, то я почував себе настільки нижче від неї духовно, що насмілювався балакати лише про те, що безпосередньо стосувалося мого заняття.

— В цьому, друже, ти почасти маєш слушність, а почасти й ні. Жінки, бачиш, ласі до всіляких теревенів, а ще більше самі люблять їх правити. Скажу хоч би про себе: ти ж знаєш, що я не з тих, котрі люблять точити всілякі баляси, проте я не раз, бувало, помічав, що ціна мені в очах матері Мейбл тільки підіймалася, коли я переймав, на шкоду своїй чоловічій гідності, цю жіночу схильність. Правда, це було двадцять два роки тому, а крім того, я був тоді наймолодший сержант у полку, тим часом як нині я вже найстарший. Гідність, звичайно, річ корисна й потрібна кожному чоловікові, та коли хочеш будь-що завоювати прихильність дівчини,— не бійся, де треба, трішки збавити свого гонору.

— Ах, боже мій! Боюсь, сержанте, що в мене тут узагалі ніколи нічого не вийде!

— Чого це ти раптом зневірився в тому, на чому обидва ми, як я гадав, остаточно зійшлися?

— Наскільки я пам’ятаю, ми зійшлися на тому, що коли Мейбл і справді така, як ти мені її малював, і якщо їй сподобається такий простий мисливець і провідник, як я, то мені доведеться раз і назавжди відмовитись від дечого в своєму кочовому житті й налаштуватися на дружину й сім’ю. Та відколи я побачив Мейбл, мене, скажу відверто, охопили великі сумніви.

— Це ще що таке?! — сердито вигукнув сержант.— Хіба ж ти мені сам не казав, що вподобав дівчину? Чи, може, Мейбл не справдила твоїх сподівань?

— Ах, сержанте! Тут Мейбл ні до чого, це я сам у собі зневірився. Зрештою, я всього-на-всього простий неосвічений лісовик, і хтозна, чи я й справді такий уже хороший, як ти і я вважаємо.

— Якщо ти не довіряєш своїй власній думці про себе, Слідопит, то прошу не сумніватися в моїй. Чи, може, вже я зовсім не розбираюся в людях? А чи, бува, це не прямий мій обов’язок, чи я часто в цьому помилявся? Запитай майора Данкена, коли хочеш пересвідчитися.

— Але ж, сержанте, ми з тобою давні друзі: ми вдвох десятки разів билися пліч-о-пліч і не раз виручали один одного в бою, а в таких випадках люди явно схильні переоцінювати один одного. Отож я й боюся, що твоя дочка подивиться на мене, простого й неосвіченого лісовика, зовсім не з тією прихильністю, з якою дивишся ти.

— Ну, годі-бо, годі вже, Слідопите! Ти сам себе не знаєш, чоловіче, а тому покладися на мою думку. Передовсім ти маєш життєвий досвід, а що всім дівчатам саме його бракує, то не знайдеться такої розсудливої дівчини, яка б знехтувала такою цінною чоловічою якістю. Крім того, ти не якийсь там фертик, що, ледь з’явившись у полку, вже кирпу гне й не знає, на яку ногу ступити, а чоловік, який пройшов сувору службу, і це добре видно як з твоєї виправки, так і з твоїх рис обличчя. Адже ти, якщо не помиляюся, побував під вогнем не менше тридцяти-сорока разів, коли враховувати всі сутички й засідки, в яких тобі довелося брати участь.

— Це все так, сержанте, це все так, але чи може це прихилити до мене серце такої ніжної дівчини?

— Ще й як може! Досвід, набутий на полі бою, знадобиться в коханні не менш, ніж на війні. До того ж, чеснішим і вірнішим підданим, ніж ти, навряд чи може похвалитися навіть сам король, дай бог йому здоров’я!

— Може, й так, але боюся, що такий грубий, уже пристаркуватий і такий неотесаний чоловік, як я, навряд чи сподобається такій молоденькій і ніжній дівчині, як Мейбл, що не звикла до нашого дикого лісового способу життя; може, їй більш до вподоби міське життя, яке краще пасує її звичкам, вихованню і вподобанням.

— Це вже в тебе якісь геть нові сумніви, друже мій, і дивно, що раніше я від тебе їх ніколи не чув.

— А це, мабуть, тому, що я не задумувався над своєю нікчемністю, доки не зустрівся з Мейбл. Мені доводилося не раз ходити в мандрівки, супроводжуючи лісами таких само гарних дівчат, як Мейбл; я бачив їх і в горі, і в радощах, проте всі вони стояли настільки вище мене, що я дивився на них тільки як на безпорадних створінь, котрих мені випало оберігати й захищати. Тепер же зовсім інше: ми з Мейбл настільки різні між собою, що мене ніби якийсь важкий тягар починає душити, коли