Майже по-людськи - Тарас Титорчук

гаманець, сунув синові в руки зелену банкноту і повернувся до стіни, сказавши щоб Діма забирався геть. Той поспішив виконати прохання батька, адже хлопчикові не було до снаги довго витримувати перебування в кімнаті із затхлим смородом, джерело якого валялося на ліжку.

Коли Дмитрик повернувся до воріт, то побачив, що сестра мило базікає з молодшим працівником ветеринарної клініки. Власне, вони говорили увесь час, поки Діма тримав коцьку, а інший ветеринар, років п’ятидесяти дядько з широким обличчям, трикутної форми підборіддям та сивиною у волоссі витягнув з чорного наплічника шприц, зняв ковпачок та всадив коцьці голку нижче шиї, там де у нього потім виросло повноцінне плече. Кіт викручувався і Діма ледь зумів його втримати в руках. Коли голка вислизнула зі шкіри, коцька дременув мерщій у двір.

— Коля, пашлі! — сказав чоловік, закидаючи ремінь сумки через голову на плече.

Молодик кинув на нього незрячий погляд:

— Одну минуточку! — він повернувся назад до сестри. — Скажи, не хочеш якось поговорить про це в якомусь кафе?

— Да, я б хотіла, — дурнувата усмішка, що грала у Віки на обличчі останні хвилин десять привгасла. — Але я не ходжу у місто, навіть з подружками. Мені ж тільки дванадцять.

Коля здивовано звів брови. Було чому дивуватися. Хоч Дімина сестра і була молодшою за Ореста менше ніж на півроку, та вигляд мала на всі чотирнадцять, й це як мінімум. При цьому Віка абсолютно не докладала ніяких зусиль, аби так виглядати. Якось він заходив до неї у клас по ключі, більшість дівчат там виглядали як Харлі Квінн — такі були намальовані. Віка ж майже не накладала макіяжу в повсякденні, і все-одно здавалося, що її вік сягав далеко за чотирнадцять.

— Тооо… — збентежено протягнув Коля.

— Коля, йдем!

— Щас іду! То мама не пускає, чи як?

— Ну да, і це теж. Але, якшо чесно, я сама не хочу поки нікуди і йти… Всі мої однокласниці і подружки мріють про те, шоб їх взяли в нічний клуб, чи повели в якесь кафе, але я… Я не знаю.

— Я тебе розумію, — запевнив її молодик. Потім розвернувся до свого колеги, аби злісно відповісти на черговий заклик, а коли повернувся до Віки, то на його обличчі була добросердна усмішка. Він витягнув щось із кишені і сунув в руки Віці. — Мені тільки дев’ятнадцять. Дзвони, коли мати буде пускати.

— Канєшно… Обов’язково! Хочу ще раз з тобою побачитись… — збентежено червоніючи відповіла Віка.

Діма сердився на сестру. І на цього бовдура. Не тому, що замість того, аби допомогти з котом, вони стояли і розмовляли, ги-гикаючи та посміхаючись, він — поблажливо, самовдоволено та розуміюче, вона — як ідіотка. Діма й сам достеменно не знав, чим його розсердила Віка. Мабуть тим, що не слід ось так розмовляти з незнайомцями. Так щиро. Був би тут тато, то Діма сумнівався, що вони б так приємно розговорились.

А ще, коли Коля, трохи пригнувши шию, стояв і дивився на Віку перед тим як піти, Дімі не сподобався його погляд. В ньому щось читалося, щось неправильне, щось йому неприємне, і Діма ніяк не міг зрозуміти, що. Він ще не знав слова «хтивість», та якби воно було хлопчикові відоме, то він би погодився, що від погляду стажера ветеринарної клініки Колі відгонило хтивістю.

ГУП!

— А вони покликали ваших батьків, аби ті розписалися в їхньому журналі? — запитав Орест, коли Діма виклав стислу версію подій, оминаючи п’яного батька та поведінку сестри зі стажером.

— Той старий сказав, що я можу там якусь карлючку поставити, — відповіла Віка. — Поки ти бігав у хату. За грошима. Я й розписалась.

— А квитанцію вони якусь дали? — далі допитувався Орест.

— Нііі… — збентежено протягнула Віка. Потім її вуст торкнулась невеличка посмішка, а щоки трішки почервоніли. — Тільки той Коля. Він дав мені свою візитку.

— Знайдеш? — занепокоєно поцікавився Орест. Дімі здалося, що його схвилювала не сама візитка, а той, хто Віці її дав, бо сусід пильно вдивлявся у зміни, що відбулися з обличчям сестри.

Віка витягнула візитку з кишені світло-коричневих капрі. То вона ще й носить її з собою!

Орест оглянув візитівку і зморшка на його лобі розгладилась:

— Це не ветеринарна клініка.

— Ну да, він сказав, що це з попереднього місця роботи…

– І ти йому повірила? — виклично привстав зі стільця Орест.

— Не знаю… — розгубилася Віка. — А не слід було?

ГУП!

Орест замислено опустив очі на візитку. Минув якийсь час, він кинув папірець на стіл, до карт, в які вже ніхто ніколи не зіграє, і почав:

— Якщо вірити візитці і словам того хлопця, то він працював на організацію НТПН — Нижевирське товариство природничих наук. Якщо ж взяти його слова під сумнів, то він досі працює там, а його напарник, який прищепив коцьку — то його колега, і також працює в Товаристві. Хтось чув щось про НТПН?

Діма і Лада закрутили головами. Віка сказала:

— Я дивилась трохи про нього в інтернеті, але там про нього всякі дурниці пишуть…

— Не пишуть, а писали, — виправив її Орест. — Ти коли-небудь звертала увагу на дату написання тих публікацій? А я звертав. Справа в тому, що НТПН завжди було непопулярне серед громади нашого міста. Ходили чутки, що ті науковці за стінами будівлі, де розташується Товариство, займаються чимось протизаконним, проводять недозволені експерименти тощо. З перевіркою до них кілька разів їздила наша міліція. Тоді вона ще була міліцією. Але це нічого не дало. Приїздило МНС, з Києва. Я так думаю, що в МНС був хтось знайомий…, зв’язки були в МНС у того, хто цю перевірку влаштував. Однак і ті хлопці нічого не виявили. Невдовзі після МНС, наніс візит якийсь депутат з цілою делегацією працівників СБУ.

— А що таке СБУ? — запитала Лада.

— Служба безпеки України, кіцік, — Ореста пересмикнуло. — Я більше не