Майже по-людськи - Тарас Титорчук

Діма взяв кухонний стілець, що стояв збоку від Ореста, поставив біля сестри та й собі виглянув у вікно. Над дошками воріт височіла голова матері.

— О, ні!.. О, Господи!.. — заголосила Віка, та командний голос Ореста її перебив:

— Де кіт? Його хтось бачив?

Віка поглянула на нього як баран на нові ворота. Мама завертала з дороги до калітки.

— Нііі, я не бааачила… — відгукнулась Лада.

— Мабуть, сховався за сараєм. Чи за гаражем, — мовила Віка. Всі розуміли, що це добре. Сарай з гаражем знаходиться відносно далеко за хатою. Ледь чутний гуркіт почувся з боку Діминої кімнати, та на нього ніхто не звернув уваги.

— Або втік геть-зовсім з подвір’я від болю, — припустив Діма, — якшо його за сараями нема і раз ми його не бачили.

Зарипіла калітка, і вони повернулись до вікна. Коли мати показалась на стежці до сходів, Лада зістрибнула з кришки унітазу та підбігла до них, бо тьотя Лєна вже не була в її полі зору. Тоді Орест, Діма та Віка загрюкали у вікно, почали кликати її на їм’я, з вигуками: «До дверей!..», і тикати пальцями у бік сходового майданчика.

Мама зупинилася і повернулась на дев’яносто градусів. А коли побачила обличчя дітей, то заусміхалась і помахала їм рукою. Попри усмішку, обличчя її було невеселим, колір шкіри сіруватим, чіткіше проступили кілька зморшок на лиці, очі, позначені темними колами від напруженої доби — на мокрому місці.

— Боже, та відкрийте ж їй хтось двері, хай зайде в хату!.. — розбурхано встиг мовити Орест, коли над їхніми головами почувся тупіт по шиферу. Діма запізно згадав, що гілляки ближньої до хати буравиці частково нависають над дахом.

Віка вже повернулась, аби бігти до дверей, коли вони почули:

— МУР’МЯЯЯУ!

Мама вже опускала руку, тоді здивовано підвела голову на нявкіт. Її очі округлились від безмежного подиву, а потім — від жаху. Віка розвернулася до вікна, якраз аби побачити, як на маму стрімголов падає кудлатий мішок.

Коцька збив матір з ніг, прокусив їй горло, а потім заходився шматувати груди видовженими кігтями. З неприродних отворів на тілі пирснула кров.

— МААААААМ! — заволала Віка й відірвала очі від скла.

— Віка, ні, стій!.. — скомандував Орест і потягнувся схопити дівчину за передпліччя. Та він надто забарився — рука вхопила лише повітря.

Тоді коцька повернув голову до вікна, потім до сходів, а Діма зістрибнув зі стільця та побіг разом з Орестом за Вікою, що вже відсовувала ланцюжок та провертала котушку замка. Орест перечепився об брусок порогу між туалетом та вітальнею, потім через килим у вітальні і повалився на підлогу під входом в кухню:

— Віка, НІ!!!

Діма вхопився за горизонтальний дверний брус, провернувся як на жердині, і потягнувся вільною рукою до Віки, яка розчахнула двері. Віка встигла ступити правою ногою на кам’яні плити сходового майданчика, та далеко бігти їй не довелося.

Відштовхуючись усією міццю своїх задніх лап від перил, коцька полетів у дверний прохід і, простягаючи кігті до Віки, увірвався в хату. Він обійняв сестру і вони разом почали падіння на підлогу вітальні. У польоті, коцька штовхнув плечем випрямлену руку Діми, так сильно, що кисть загнулась і в суглобі щось тріснуло, привносячи в руку несамовитий біль. Діма налетів спиною на брус дверної коробки, біля якої оторопіло лупала очима Лада, і встиг зачудуватися: як він ще має сили в ногах, щоб стояти, як від болю не упав? Він хапався за руку, дивився на пальці, крізь біль намагаючись оцінити масштаби ушкоджень, та кожен рух і дотик приносили лиш ще більші страждання. Потім Діма згадав про кота і позирнув у вітальню.

Коцька вже піднявся на ноги, він стояв посеред кімнати, важко вимахував хвостом, від чого одяг на вішалці коливався. Збоку від чудовиська, в проході кухні валявся, привставши, Орест і отетеріло вирячив очі на нього. Віка, привстаючи, наближалась до коцьки з боку різнокольорових намистин бісеру.

— Віка, ні! — підняв до неї долоню Орест, зберігаючи ще крихти спокою й холоднокровності. Віка зупинилась і випрямилась, коцька повернувся всім тулубом до зігнутого Ореста, який вже почав вставати, і, залишивши тильною стороною кігтів чотири глибокі порізи на його щоці, відкинув хлопця вглиб кухні. Потім обернувся до Діми й наблизив до нього морду:

— АХХХХХХИ!!! — скажено пригрозив кіт, гаряче повітря з його пащі смерділо ковбасою, рибою й кров’ю, яка в суміші зі слиною, дрібними краплями обляпала Дімі обличчя. Ззаду затупотіла вглиб ванної кімнати Лада.

— Коцька!.. — жалібним, ламким голосом благала Віка. — Коцька, не буянь!.. — кіт трохи відхилився й подививсь на сестру, яка відновила свої спроби підступитись до монстра. — Не шали, коооцька!.. Ти ж хороший кіт! Годі пустувати!

Страховисько знову обернулось до Діми і той востаннє побачив його скажену морду впритул — чорна шерсть зверху, кремові смужки під очима, заляпаний кров’ю мармур навколо пащі, зелені очі з ромбовидними зрачками, погрозливо викривлені вуста, роздвоєні під коричневою кінцівкою носа.

— ХХА! — востаннє рипнувсь до Діми коцька, й відійшов, обертаючись в бік Віки. Діма встиг помітити коліна домашнього улюбленця. Але ж спереду в коцьки ніяких колін бути не могло, його задні лапи, як і в будь-якого нормального кота повинні вигинатись назад!

«Що ж такого було в тому шприці?» — долаючи біль і переляк, прослизнула думка. Швидко хекаючи та пітніючи, Діма знову звів погляд на коцьку. Той дививсь на Віку. Краєм ока Діма помітив, що як тільки кіт знову обернувся до неї, обличчя сестри змінилося. Вона зробила кілька кроків назад, бо їй не сподобалось, як коцька на неї дивиться. Дімі теж це не сподобалось. Коцька дивився на Віку як стажер Коля.

— МАУВАУАУАУААААУУУУ!!! — повідомив коцька. Він підступив до Віки, розвернувся усім корпусом і розмашисто вдарив її в обличчя. Віка стрімко позадкувала і, розкидаючи ниточки з біжутерією, упала в коридор. Коцька побіг слідом, нахилився над ногами Віки, що стирчали з коридору, й заходився струшувати головою, намагаючись позбутися бісеру. Коли він був