Майже по-людськи - Тарас Титорчук
Як ось вчора. Батько знову поставив те саме питання, коли вони пізно снідали, а Улас промовчав. А потім сказав, що хоче повернутись в місто вже завтра. Це вразило батька, адже той розраховував бодай на тиждень часу із сином. Після короткої суперечки, у якій звучали такі аргументи як риболовля і розібрана косарка, з боку батька, та жодного з боку Уласа, вони розійшлись хто куди і не говорили майже цілий день. Сьогодні ж, батько ще раз спробував його відмовити від швидкого від’їзду, та Улас лише швиденько повпихав в пакет всі свої речі, вийшов з подвір’я та й попрямував до траси.
До зупинки Улас вирішив дістатися стежкою. Так він робив і раніше, та не лише тому що це був коротший шлях. Просто він волів би не ходити основною дорогою зайвий раз, привертаючи увагу односельчан, зустрічаючи давніх знайомих друзів дитинства, чиїх імен він не пам’ятав, вітаючись зі старшими людьми, яких він не знав, та які точно все знали про нього. Навіть якщо знання це було хибним. Та йдучи головною сільською дорогою, навіть коли вулиці були пустими, він кожного разу відчував безліч сповнених присвоєним знанням поглядів, спрямованих на нього крізь хатні шибки. В селі люди завжди роздивляються тебе пильно, в місті простіше — там ти нікому не потрібен. Тому, якщо відчуваєш на собі погляд, то одразу зиркаєш у відповідь, і якщо ти не помилився, споглядач одразу відвертає очі, голову і дивиться на щось деінде.
А тут ні. Якщо зустрів знайомого, чи незнайомого, — обов’язково відбувається битва поглядів, у процесі якої вирішується подальший хід подій: привітатися, дивитись, поки зустрічний не зникне з поля зору, поговорити (що особливо обтяжувало Уласа, оскільки з односельчанами говорити йому не було про що), привітатись і спробувати поговорити тощо. Його завжди відвертала від себе ця фальшива дружелюбність і доброзичливість, що починалась одразу після оціночного погляду, якщо пішохід вирішував поговорити. Та й все відвертало у сільських людях. Не любив він їх. Не любив він село, ані це, ні будь-яке інше. Він був тут чужий.
Думки Уласа перервав рух. Він вже оминув довгу будівлю і вийшов на асфальт, що пролягав від основної сільської дороги до колгоспу і ферми. Він повернув праворуч, до головної дороги, пройшов повз якусь невеличку адміністративну будівлю (чомусь, завжди пусту), недалеко від якої в кущах і деревах ховався великий темний сарай. Колись він бачив у ньому якийсь громіздкий механізм, призначений, очевидно, для операцій з зерном. Тепер сарай стояв закритий, а з-за рогу вийшов дядько з кашкетом на голові та невеличкою собачкою біля ніг. Чоловік мав просту сорочку зі смугами різноманітних жовтих та коричневих відтінків, які, перетинаючись, утворювали клітинки, підтяжки, що кріпилися до простих чорних штанів і досить пасували до всього костюму загалом. Гарну зачіску з темно-каштанового волосся, з просивиною, не приховувала навіть кепка. Декілька неглибоких зморшок, знайоме, привабливе, квадратно-прямокутне лице.
І насторожений, рішучий, твердий, оцінюючий погляд.
Улас стрепенувся, здригнувся весь і смикано розвернувсь до зустрічного. Хлопець знав, що чоловік йому дуже знайомий. Він навіть міг приблизно стверджувати, що його дядько з тіткою мають доволі тісні стосунки з ним, бо вони живуть десь по сусідству. Улас з певністю міг сказати, що чув його ім’я. Сергій?
Але цей погляд.
Мабуть чоловік, що міг бути Сергієм, працює десь тут, може навіть сторожем колгоспу, і обходить зараз, разом з дворняжкою, всю прилеглу територію. Але все це Улас чіткіше усвідомить потім.
— Добрий день!.. — знічев’я сказав хлопець.
Жодної відповіді. Лише до настороженості в погляді та виразі обличчя проникло ще й ледь помітне невдоволення, чи щось схоже на те. Вираз: «Тобі нема чого тут робити». Собачка ж, напроти, енергійно тявкаючи, почала наближатись до Уласа.
— Марта! Успокойся, хватить! Сюда, ка мнє! — покликав він собаку, опустивши на неї очі та розвертаючись. Марта ще кілька разів глянула на хлопця, потім прийняла остаточне рішення, та й пішла за хазяїном, кидаючи гавкоти назад. Улас не став чекати поки їхні спини зникнуть за сараєм і поспішив до стежкової дороги, що знаходилася трохи далі, ліворуч від асфальту.
Ну ось тобі і доказ! Село не приймає Уласа, і його житель щойно це довів. А от в Житомирі на нього чекають. Хлопці. Братва. Район. Він почав ходити на район років три тому і з тих пір став повноправним членом їхньої з пацанвою «банди». Саня, Сєрий, Корєш, Гантеля, Юра, Гантон… Ці паганяла хіба забудеш? А от йому обрали не норм клікуху. «Люся». І все через його ім’я. Ну не могли батьки при народженні його назвати якось нормально? Він би хотів нормально називатись, аби пацани зараз не називали його Люсьою. Натомість батьки обрали якесь абсолютно дурнувате, чисто сільське ім’я — дебільного Уласа. На честь якогось поета, як він чув. Ну хто так робить? Хто так називає своїх дітей?
«Сільські люди».
Точно. Бо мати з батьком саме такі. Селянщина. Селюччина. Дєрєвєнщіна неотесана. І імена для своїх дітей селюки обирають саме такі. Аби вивести в світ чергового селюка. Щоб прив’язати його до себе запрошеннями «відвідати рідну хату». А він же — дитя вулиці, людина міста! І серце його з друзями, на тих вулицях, останнім часом він геть не може на жодну зайву хвилину лишитися в хаті. Прийшов зі школи, поїв — і на район. Й начхати йому на те, що успішність його трохи впала — він знав, що як би не склалася його доля на прийдешніх екзаменах чи на контрольних, хлопці витягнуть його зад із найглибшої задупенції. З друзями він відчував себе впевнено. З хлопцями він вирішить будь-яку проблему. З пацанами він не пропаде. З пацанами, в місті, де не дивляться на тебе осудливо, а ховають погляди, як тільки ти ідеш. І пацани точно не дали б йому таке неоковирне ім’я, як Улас.
«А як щодо Люсі?»
Улас зупинився. Ні. Це якась дурнувата думка. Неправильна, і треба її придушити. Потім згадати про неї. І,