Майже по-людськи - Тарас Титорчук

«Ага! Коли я буду на соші».

Соше. Ще одне прибабахнуте селюцьке слово. І хто його вигадав? Мабуть ті ж кретини, які придумали слово «Улас». Ну начорта було людям переставляти букви в слові? Нічим було зайнятись? А ще кажуть, що в селі всі такі працьовиті, пахають на городах, в полі, на хазяйстві вдень і вночі! Але ж знайшовся якийсь тип, якому не було чого робити, і він, замість того, щоб називати дорогу — дорогою, трасою, чи шосе вже на крайняк!.. Він дозволив собі переставляти букви, та й інші селюки його підтримали, і з тих пір називають головну дорогу, там де їздять машини, як останні…

Тут він мусив себе спинити. Бо згадав, як це слово виходило з вуст бабусі, коли вони готувались до від’їзду на автобусі.

«Вийдете на соше…»

Та і мати з батьком дорогу так називали. І дідусь теж. Вони називали дивними селюцькими словами й багато інших речей, яким Улас звик давати зовсім інші імена. Він не називав чашку квартою. Не називав стовпчик кльоцом. А батьки називали. Як і більшість людей у селі. Більшість людей — лохі, Улас в цьому був певен. Та чи означає це, що мати, батько, тітка з дядьком також довбодятли? Чи значить це, що його бабуся, яка завжди його любила, цілувала, крадькома від батьків давала гроші на морозиво, коли у них були важкі часи, чи значить це, що вона була?…

Улас вийшов на соше. Повернув праворуч, до зупинки, намагаючись викинути з голови дурні думки. Це вдалося, завдяки гулу, що наростав ззаду. Він повернувся і поглянув на автомобіль із великим задком, такі популярні зараз. Популярно і їздити з надвисокою швидкістю по їхньому соше. Улас тільки й встиг, що розвернутися та вчепитися поглядом у білу машину, як вона стрімголов промчала. ШШШУХ! Далі «Тойота» миттєво проїхала зупинку праворуч, голубий знак ліворуч і вильнула вправо, де зникала за деревами, як і саме соше.

Улас попрямував до зупинки. Тут валялися бички, пусті пачки з-під цигарок, биті скельця, зім’яті пластикові пляшечки, в кутку будки мався кавелок чиїхось випорожнень. Напевно собачі, принаймні Улас на це сподівався. Як сподівався й на те, що сечею тхне не з самої будки, а з-за її задньої стіни.

Не дивлячись на вельми непривабливий спосіб окультурення будки майбутніми пасажирами, залізне огородження все ще було на місці. Це було трохи дивно. «Адже ті, хто можуть сцяти й срати на очах у сторонніх подорожніх, — зауважив собі Антон, — запросто здатні серед ночі вирізати та присвоїти собі декілька кілограмів заліза з облупленою блакитною фарбою. Ненадовго. Поки не здадуть в найближчий пункт прийому металобрухту».

Улас подумав, що це лише питання часу.

Він поклав свій пакет із зображенням орхідей на громіздкий, широкий поручень, поки той ще мався, засунув руки в кишені джинсів та пішов назад, прогулятись. Часу було хоч греблю гати. Хвилин сорок, не менше. Так, він рано пішов з хати. Можна було ще хвилин двадцять сидіти з татом біля хати і говорити. Або й півгодини — а тоді батько сам вивіз би його на соше, і всі погляди на вулицях лишались би десь ззаду, за «Волгою». Десь так він і мав намір вчинити спочатку. І так би й зробив. Якби не батько з його ідіотськими запитами.

Він гнівно поглянув на конюшину, що росла край дороги. Над нею росли ще якісь жовтенькі маленькі квіточки, їхні стебла були схожі на бур’ян. Над усім цим трудилися четверо-п’ятеро джмелів. Джмелів зараз було вдосталь, скрізь! Він вже й перестав звертати на них увагу, коли йшов стежками та полями до соша. Без жодної цікавості помітив і цих, краєм ока, коли прямував до зупинки.

Колись, на подвір’ї дядькової хати, коли Улас спитав двоюрідного брата Борю про їхні укуси, той повідав йому, що джмелі жалять в сто раз болючіше, аніж бджоли чи оси. Улас не знав, чи правда це і чи кусали коли-небудь ці комахи Борю, але перевіряти не збирався. Тепер Улас задивлявся на джмелів, що зуділи біля квіток, лазили по них, ворушили лапками, крильцями та вусиками. Товсті і волохаті, вони стали якимись меншими, аніж він їх пам’ятав у дитинстві.

Фактично, це був перший раз, коли Улас по-справжньому звернув увагу на джмелів за минулий рік, не дивлячись на те, що слова Борі й до цих пір деякою мірою тримали його в напрузі у присутності цих істот.

«Цікаво, ви дійсно такі кусючі, як про вас розказують?»

У вираз обличчя Уласа прослизнув злісний усміх.

Ззаду проїхав ще один автомобіль.

— Шшшшууххх!.. — вигукнув Улас, б’ючи правою ногою по квітах. Джмелям, здавалося, цей акт руйнації їхньої праці майже не завдав незручностей. Вони просто покружляли — по землі або в повітрі — і постаралися чимшвидше повернутись до роботи, кожен на своїй квітці. Ніби удар випуклим на носку черевиком був невеличкою неприємністю — не більше, і комахи надають перевагу не помічати такої дрібниці.

— Шух! Шууух!.. Шухххх!.. — тепер хлопець таранив квіти та джмелів раз за разом. Комахи заметушилися трохи більше, та щоразу, після певного заморочення, неначе повільно розуміли де вони, хто і що мають зараз робити, знову ж таки поверталися до свого першочергового завдання.

Улас сміявся, коли бачив як джмелі метушаться і кружляють, однак його злорадний сміх був фальшивим. Це були явно не ті веселощі, яких він бажав отримати. Трішки розчарувавшись, він пішов до будки.

Повз проїхав жовтий бусик «Жук»: шшшшШШШУХХхх!

Ну, нічого! Скоро приїде маршрутка, він у неї сяде і вже за годинки дві буде вдома. А тоді піде до пацанів, які говорянь нормальною мовою, і там вони вигадають собі справжні веселощі. Може гоп-стопнуть якогось лошка. Звісно, район не можна обирати місцем проведення цієї операції, бо на районі…

Район!..

«Саня».

Точно! Улас аж обперся на залізяку, не помічаючи як спиною перекидає пакет. Піднявши його і збентежено обпираючи назад, до стіни, він гарячково обмірковував власне становище.

Тиждень тому вони грали у карти в гаражі Гантона.