Майже по-людськи - Тарас Титорчук

– І що, зовсім нікого не бентежить цей нявкіт, ймовірно його ж чути на всю вулицю, а може й далі?

Діма якраз відкрив було рота, аби сказати, що надворі квітень, і людей навряд здивують «котячі серенади», навіть пронизливі. Хіба що, вони можуть розраховувати на бабу Орисю, яка витягне голову з кватирки, крикне аби вони нагодували свого клятого кота, та й захрясне кватирку назад.

Тоді у вікні кухні показалось хутро коцьки, який прямував повертати за ріг хати і вони поспішили у вітальню.

Орест відчинив двері і Діма одною ногою ступив на сходовий майданчик. «Киць-кицсссь!» — покликав він, та коли побачив як котяра розвертається до нього, побачив його пазурі, його ікла, його очі, обведені шерстю чорного забарвлення, кількість якого збільшувалась догори, округлі кремові смужки під чорним, та мармуровим кольором обведений рот що відкривався у муркотливому погрозливому питанні, то закляк на місці. Тоді коцька зробив кілька кроків до них, опустився на всі чотири й стрибонув.

— А! — вигукнув Діма та імпульсивно й рвучко кинув більший шмат ковбаси.

Коцька зловив його в польоті, різко опустився на горішні сходи і заходився працювати пазурами та іклами. Діма не раз бачив, як Коцька їсть, та у збільшеному вигляді робота його щелеп виглядала жахаюче.

Побачивши як Діма оторопів, Орест витягнув з його лівої руки відрізаний кавелок, кинув кудись за перила, схопив сусіда за плече, заштовхав його в хату, захряснув двері і провернув котушку замка. З глибини хати вони почули, як дівчата метушаться, зачиняючи вікна. Потім руки Віки та Лади розсунули браслети бісеру і вони схвильовано увійшли у вітальню.

— Не можу повірити, шо вдалося, — повідомив Діма. Його голос ламався від хвилювання.

Після короткого обміну враженнями і споглядання коцьки, що розправлявся зі своїм запізнілим сніданком, Орест запитав:

— Ну, і що тепер?

— Тепер лишається лише чекати, — відповіла Віка. — Ідем в хату і чекаємо на маму.

ГУП!

Вже була майже третя. Вони сиділи в кімнаті Діми і грали в карти. Нявкання та шарудіння у вікнах відновилися півгодини тому. Тоді Лада припустила, що киця знову голодна, Діма до цього ставився скептично, адже коцька поїв лише дві години тому.

Коли діти повернулись на кухню, щоб перевірити теорію Лади, то вже хотіли знову здійснити свій відволікаючий маневр. Тут Діма знову подумав про голову баби Орисі, що виглядає з кватирки.

— Ну канєшно, форточка! — вигукнув він, і заходився пояснювати, як саме можна викинути коцьці рибу, майже без ризику для них самих.

Коли Орест висунув п’ять смажених рибчин і кинув їх за сходи, коця перескочив через перила, підбіг, понюхав їжу і грізно втупився у вікно.

— Він не хоче їсти, — здивовано підсумувала Віка.

— Тепер він хоче повернути свою територію, — замислено напружуючи лоб, похмуро повідомив Орест.

ГУП!

Так, Хвостик хотів у хату. Його нявчання вже не вчувалось нерозуміючим, викличним і здивованим, як було, коли він просив їсти. Тепер коцька змінив тон свого голосу на погрозливий.

— А ваші батьки не занепокояться, шо ви так довго не повертаєтесь від нас? — зненацька спитала Віка. — Валет.

— Навряд чи. Вони з самого раночку поїхали до якогось великого цабе на прийом. Дама. У нього здається там День Народження. Я сказав їм, шо ми плануєм із вами гулянку з кіном і наїдками, тому вони не дзвонитимуть. Знають же, що ви не… не буйні.

— А коли вони повернуться? — запитав Діма. — Валет.

— До семи, — сказала Лада.

— Це якщо пощастить, — виправив сестру Орест. — Король. А якщо батько дружить з тим своїм партнером, то вони захочуть залишитись надовше. Потеревенити про те, про се… Може й до півночі їх не буде.

— Вони пізніше десятої з зустрічей ніколи не повертаються! — заперечила Лада.

— Це ти так думаєш, — знизав плечима Орест, — бо о десятій вже засинаєш. Туз. Знаєте, вони й нас хотіли з собою взяти, та я сказав, що у нас інші плани. Беру. — Він згріб карти на журнальному столику, а коли запала довга мовчанка, то сказав:

— Діма, ходи.

Та Діма вже не стежив за ходом гри. Зустріч.

Хімікати.

Шприц!

— Віка! Прививка!

— Шо?… — нерозуміюче примружила очі сестра і він почав пояснювати.

Кілька тижнів тому, коли видалась хороша погода, вони з Вікою ганяли м’яча біля дороги, а коцька ніжився під сонцем на траві під воротами. По дорозі йшли два чоловіки, одягнені в довгі темні плащі. Вгледівши коцьку, вони підійшли до воріт, сказали, що вони представники ветеринарної клініки, які проводять планові щеплення і за двадцять гривень можуть прищепити і їхнього кота від якоїсь поширеної навесні зарази, назви якої Діма не запам’ятав.

Діма побіг до кімнати батька й матері. Мама пішла до подруги, а батько все ще валявся у ліжку. Вчора він прийшов п’яний як чіп і перечепився у вітальні через коцьку. Він вже заніс ногу аби вдарити кота, коли до нього підійшла матір з проханням не буянити. Тоді він схопив маму і потягнув її в спальню, а коцька побіг за ними. Поки двері в кімнату батьків закривались, Діма встиг помітити як кіт сідає на килим і питально збентежено нявкає до хазяїв, поки батько кидає матір на ліжко. Тоді тато повернувся до дверей, повністю причинив їх і замкнув на ключ, що завжди стирчав з отвору з того боку. Після цього почулося рипання ліжка і важке дихання батьків. Зі своєї кімнати вийшла Віка і повела його на кухню, та перед тим Діма встиг зауважити, що як тільки ліжко почало рипати, коцька нявкати перестав. Він стежив.

Батько не розумів що від нього хочуть коли розліпив похмільні очі, а тоді поплазував до джинсів, які валялися на підлозі, витягнув із задньої кишені