Майже по-людськи - Тарас Титорчук
Як і у розмірах.
Хвостик, питально нявчучи, почав наближатись до них. Він зовсім вільно переставляв ноги і розмахував хвостом, наче віялом, збиваючи квіточки з надто високого зілля.
Віка втягнула оторопілого Діму назад у хату і замкнула двері. Невдовзі вони почули, як коцька стає на сходовому майданчику і нявчить.
В цей час мама зазвичай дає йому їсти.
Наступні дві години діти провели в обговоренні того, що їм з ним робити. А коцька тим часом підходив до вікон, нявкав, впирався лапами об скло. Декілька разів він підходив до дверей, видно впирався подушечками лап і туди, поки не навчився дряпати деревину. Він шкрібся й у вікна. Віка сказала, що якщо він цього не припинить, то вікно може луснути.
Коли до них завітали Орест із Ладою, то коцька якраз дер кігтями вікно Діми, що знаходилось на іншому кінці будинку. Дзвінок не працював і друзі почали стукати в двері. Слава Богу, коцька не одразу відреагував на стукіт, а от Діма з Вікою помчали до дверей, бо думали, що це повернулась мама.
Лада та Орест ще встигли помітити, як коцька виходить з-за рогу.
— МММЄЄЄУУУ!?
Віка з Дімою розчахнули вхід. Побачивши хто перед ними стоїть, вони втягнули закляклих сусідів до себе в хату. Діма ледве встиг провернути замок і відійти, коли від гучного гупоту двері затрусилися.
ГУП!
Всі здригнулись. Звук чергового удару удару перервав хвилинну мовчанку, яка полонила кімнату після того, як Віка закінчила оповідати про вчорашні та сьогоднішні події. Дімі спало на думку: чи скоро коці дійде до голови, що битись всім тілом можна не тільки в двері? А коли він облишить їх, то як довго протримається скло у будь-якому вікні?
— То чого він став такий? — нарешті озвався Орест. — Це якась мутація, чи що?
— Да!.. Дааа! Я в кіно бачила! Тільки там були великі змії і ці… ящірки! А пам’ятаєш Годзіллу? — спитала Лада.
— Тупа стрічка, — однозначно відповів Орест. — Навіть всі хімікати на Землі, зусиллями всіх вчених, не здатні виростити такого дракона.
— А мені сподобалось. Як він ходив по місту і трощив усе! Такий сильний був. І великий, як тепер ваш коцька. А ваш коцька буде такий сильний, як Годзілла?
— Не знаю, може він ще виросте. А ти як думаєш, Дім?
Діма не відповідав. Орестові слова про хімікати та учених наштовхнули його на якісь думки. Та питання сестри їх перебило.
— Я… Я не знаю.
— Добре, то що ж нам тепер робити? Що ви збираєтеся робити? — Орест підвівся з розкладеного дивана. — Чому ви досі нікому не подзвонили?
— Бо ми не можемо, — відповів Діма.
— Домашній не працює, — підтримала Віка. — А мобільний в мене розряджений.
— Бо ти цілу ніч грала в своїх тупих покемонів.
— Покемонів не грають, їх збирають, — ображено відказала братові Віка. — Я грала в…
— Не важно — в шо ти грала, тепер ми сидимо без телефона. І навіть не можемо нікуди подзвонити.
— А якби могли, то куди б ми подзвонили? В службу вилову тварин? Чи у ветеринарію? І шо б сказали? Приїжджайте скоріш, у нас тут під вікнами лазить здоровенний кіт, заразився гігантизмом, це зараз поширене явище, чи не так?
— Так, успокойтесь! — гаркнув Орест. — Зараз не час і не місце для родинних сварок!
Віка здивовано вирячилась на нього, а потім опустила очі додолу і в них Діма помітив сльози. Орест заходився вибачатись, підсів до неї, приобійняв і почав лагідно пояснювати, що він мав на увазі. Та Діма раптово зрозумів, що причина сліз сестри криється не зовсім в словах Ореста. Навіть те що сказав Діма лише опосередковано розбурхало її емоції. Віка перебувала на межі плачу, тому що витратила весь заряд батареї на програми, якими бавилась до ночі. А гралася вона, бо намагалась відволіктися від думок про те, що трапилось ввечері, бо ігри змушували ненадовго забути про карету швидкої, яка відвозить млявого батька із розбитою головою.
Зненацька злість на Віку щезла.
— Орест, а як же твій айфон?
Хлопець звів розгублений погляд на Діму:
— А я його навіть не думав брати з собою. Ми ж думали просто забрати вас до себе, витягнути щось із холодильника, я вчора взяв «Робокопа» на Блю Рей, думав подивимось на плазмі, — Орест трохи поміркував. — Мабуть, треба сходити за ним.
– І думати забудь! — шарпнула його за рукав Віка. — Ти бачив, яка та котяра здоровецька? Якшо він тебе побачить, то як думаєш, шо він з тобою зробить?
— Але ж він домашній кіт! Завжди лагідний до всіх.
Діма подумав, що це не зовсім правда. Місяць тому, коли почався парувальний сезон, він якось бачив, як біля городу коцька тримає в заручниках кицьку. Він був на ній, обхопив її лапами, а вона намагалась вирватись. Та тільки це їй не вдавалося, бо коцька, окрім того, що був масивніший за кицьку, до цього часу став ще й більш агресивним, ніж торік. Минулого року Діма та Віка постійно вибігали надвір, щоби відігнати від нього чужих котів. Цієї весни коцька вже навчився себе захищати і сам відгонив чужих, якщо ті насмілювались проникнути в його двір.
— Може й так. Може він таким і був, — відповіла Віка. — Але тепер ми не знаємо, чого чекати від коцьки. Бо ми не знаємо, чи змінилось тільки його тіло під час перетворення.
— Про що ти говориш?… — нерозуміюче скривився Орест.
— Я кажу про те, що міг змінитися його розум.
БАРТРАХ!
Віка коротко глянула на двері в коридор, звідки долинав звук, і продовжила: