Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Він усе більше гарячкував, виливаючи на офіцерів увесь свій гнів. Особливо дісталось так званим зупакам — себто тиловикам, які лише жеруть казенну зупу та своєю поведінкою деморалізують стрілецтво.

У самий розпал військової ради — три приголомшуючі повідомлення: румуни зайняли Чернівці, а далі мають намір окупувати всю Буковину й захопити Галицьке Покуття, як давній край молдавських воєвод; Перемишль — у руках поляків, отже, залізнична магістраль Перемишль — Львів паралізована; окружна команда в Коломиї розпорядилася евакуювати військові магазини зі Снятина…

— Прикро! — тільки й сказав полковник Стефанів. — А вихід бачу один: зараз же видати наказ прискорити мобілізацію мужви. Ні один з бувших австрійських військових старшин до тридцяти п’яти років не сміє залишатися вдома! Інакше нічим не допоможемо ні буковинцям, ні перемишльцям! Водночас наказую: встановити суворий контроль на околицях Львова, арештовувати кожного, хто без перепустки покидає місто!

— Це не вихід! — зауважив Поточняк.

— Спробувати можна! — не губився полковник Стефанів. — А тепер найголовніше: із завтрашнього ранку починаємо наступ, щоб деблокувати місто. Львів мусить бути українським! Все, панове! Ідіть до своїх вояків, а завтра — в бій!

Три дні велись бої на всіх відтинках, а результату ніякого — противники топтались на одних і тих же позиціях, і війна набрала позиційного характеру. Кость Левицький зажадав нових переговорів, полковник Стефанів — проти, однак з ним не погодилися, і 17 листопада, в неділю, було укладене 48-годинне перемир’я: з шостої години ранку 18 листопада по шосту ранку 20 листопада, — принаймні щоб похоронити трупи…

Похоронити трупи… І ніхто не знав, що саме цього дня у Львів з Перемишля прилетів аеропланом поручик, щоб вручити польському командуванню пакет: на поміч прибуде батальйон піхоти в силі п’ятсот чоловік, батарея польової піхоти — чотири гармати, загін кавалерії, бронепоїзд, два вагони амуніції і один — гранат, — чекайте в понеділок під вечір… Заодно вишліть назустріч у Зимну Воду офіцерів з вказівками, що де має бути розміщене.

Виманивши Оксану з канцелярії Державного секретаріату, де вона вже третій день працювала, Грицан м’яко сказав:

— Спішно їду до Тернополя. — Він осміхнувся. — Тож прийшов, так би мовити, попрощатись…

— Що, надовго? — стривожилась.

— Не знаю, — хоч Оксана й стала йому дорогою-предорогою, він з обов’язку не міг признатися, що Вітовський…

І Ярослав похопився. Смішно! Не може признатись… Таж Оксана від будь-кого дізнається — в канцелярії Державного секретаріату не буде особливим секретом, що Вітовський видав наказ-звернення: «В найближчому часі мусимо цілковито опанувати столицею нашої держави — Львовом… Тому наказую всім державним комісарам і повітовим військовим комендантам під особистою відповідальністю негайно зібрати і вислати до Львова всі зайві військові сили…» Отож, щоб прискорити акцію, сам виїздить у Тернопіль, Станіслав і Коломию.

— їду з Вітовським, — уточнив, зніяковівши, Ярослав.

— Надовго? — перепитала, проте.

— Справді не знаю.

— І ми більше не побачимося? — розширила печаль своїх очей, згадавши, що й Адам колись сказав: їду…

— Що ти?! Не побачимося… Таке скажеш!

— Може, напишеш? — поблагала тихо.

— Як буде час.

— Хоч пару слів… — вимолювала.

— Спробую.

— Бережи себе…

— Спробую… — Грицан усміхнувся.

І чому вони не вдома?! Він би її, він би… Ярослав хижо зирнув уліво-вправо — всюди в коридорі люди, та однак не стримався: похапцем прихилив Оксану, спритно цмокнув у щоку.

— Я побіг…

У кабінеті Вітовського застав молодика, професійно оцінив оком: стрункий, середнього зросту, лице смагляве, вузьке й продовгувате, гарячі тернові очі, чорне волосся, кучеряве, довге.

— Знайомся, — сказав Вітовський, кивнувши на молодика. — Хорунжий Іштван Гаваші — українець угорського походження, але мову угорську знає. Поїде з нами.

— Дуже приємно, — Ярослав простягнув правицю. — Грицан. — Рука Іштвана — чіпка, потиск — короткий.

— Спускайтесь до авта, — розпорядився Вітовський.— Я ще декому зателефоную.

Ярослав ввічливо пропустив Іштвана першим у двері, але по сходах униз йшли пліч-о-пліч.

— Ви часом не з тих угрів, що зазіхали на Галицько-Волинське князівство? — пожартував Грицан.

— Нє-е… Я родився в Ужгороді.

— Давно в усусах?

— Нє-е… З літа п’ятнадцятого року, а точніше — якраз з часу наступу австро-німецьких військ, коли москалів виперли зі Львова, — і Гаваші заіскрив гарячими терновими очима. — Так що я вже мав нагоду визволяти з-під облоги галицьку столицю. Тепер доведеться вдруге це зробити.

— А доведеться, — підтвердив Грицан.

Надворі пізня мрячна осінь. Непривітно дув гострий вітер, викручуючи деревам гілля, мов людські руки, та гнучи долу голі кущики троянд, що росли на Губернаторських валах.

Місьо Устимчик кружляв довкола свого легковика, поштовхуючи чоботом колеса, — низенький, жовтенький, жвавенький парубчак, син кравця із Самбірщини. З-поміж усіх водіїв Вітовський вибрав саме його, на перший погляд, зачучвереного.

Грицан потішно замилувався Устимчиком: жовтоволосий, мов курча, що тиждень тому вилупилося з яйця, а гострим носиком водив, як горобчик дзьобиком, — таке собі беззахисне дитя Господнє. Грицан весело спитав:

— То що, Місьо, поїде твоя тарадайка?

— Ще як! — не вловив той кепкування.

— Пхати не доведеться?

— Не доведеться. — Устимчик підняв капот, щось там поторсав у моторі.— Все в порядку, — і задоволено посміхнувся, показуючи дрібні густі зубки.

А вітер знов завив, і Ярослав, втягнувши голову в плечі, поспішно забрався на заднє сидіння. Іштван — за ним. А Устимчик — ані-ані, навіть кроку не зрушив з місця, наче вітер йому ні по чім, аж коли появився Вітовський, хапко відчинив перед ним передні дверцята і лиш