Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Ростика поховали на Личаківському кладовищі. Виходячи з кладовища, Вітовський запримітив на паркані табличку: «Стережіться, собака». Зітхнув. Було прикро. Адже в кожній людині є краплина крові людей всього світу, адже нема чистої раси — нації переплітаються, змішуються. То чому ж ця краплина не є краплиною любові, а ніби краплиною роздору? Твоя думка, Дмитре, в наймах власної фантазії. Буває, ростуть два дуби з одного кореня, та відхиляються один від одного, мов чужі. В давні часи, коли забивали стовп у землю, обпалювали вогнем. Отак треба й людей гартувати — до всього гартувати…
Того ж дня він видав попередження: за одного вбитого стрільця буде знищено десять душ противника!..
XXVПолковник Стефанів не знаходив собі місця: третій наступ на кадетську школу зазнав повного краху. А він же… Він, полковник Стефанів, надавав йому значення виняткового! Він з першого ж дня, як тільки перейняв у Коссака командування, вважав найпершим своїм, ледь не священним, обов’язком зайняти саме її, закінчену ним ще до світової війни кадетську школу — свою альма-матір… То була вершина його офіцерської амбіції! А помимо того, падіння кадетської школи було би справжнім ударом грому в стані противника. Для своїх — стратегічна користь на перспективу!
І маєш! А почалося все так добре… Дві години пражила артилерія з Високого замку. Опісля — атака. Доволі успішна. Аж тут заговорили польські кулемети. Їх можна було закидати гранатами — українські гранати не вибухали:, зіпсуті капсулі… І — контратака свіжих сил! Криваві втрати… Відступ у Стрийський парк… Це був елементарний промах полковника Стефаніва: в лоб вести людей на вірну смерть. I зараз він розумів, що так чи інакше, а доведеться перед Вітовським відповідати.
Правда, для захисту в нього були певні аргументи: він може сказати, що розрахунок мав такий, як і при наступі на залізничну станцію Підзамче, куди надходили свої транспортй з півночі й сходу — не лише військові, але й з харчами, — Підзамче було очищене від противника.
І знов: а якщо йому закинуть, чому до цього часу не взято головного двірця? Як такі мудрі, хай самі беруть!.. Хіба він не старається? Хіба не шукає шляхів, аби вибити звідтам поляків? А де взяти сил? Зброї? Чому нема помочі з краю?
Він чув у коридорах шемріт — і розсердився. Знов сотник Поточняк, референт Вітовського, дорікатиме, що в Народному домі крутиться повно старшин і стрільців без діла. Та най, зрештою, дорікає! Він, полковник Стефанів, сам відає, що має робити. А робити необхідно ось що… І полковник Стефанів звелів своєму шефові штабу:
— Пане Горук, скличте на вечір старшин.
— А чи є така нагальна потреба? — засумнівався той. — У місті бої, і старшини… А ми…
— Скличте, пане Горук, скличте! — наполіг полковник Стефанів, схиляючись над картою Львова.
— Що ж… — отаман Горук лиш плечима стиснув: Стефаніва сам Господь Бог не переконає…
Ні, стосунки між ними не натягнуті — два антиподи. Хоча… як сказати! Щось та було… Принаймні Грицан відразу зауважив, що отаман Горук не стільки шеф штабу, як добросовісний начальник канцелярії Начальної команди, про що й сказав Вітовському, але той не конче зреагував. Може, тому, що Горук — чоловік невтомно роботящий — сидів на своїм місці днями й ночами.
А зараз отаман Горук занервував. Знов Стефанів щось затіває. Невже мало йому кадетської школи?
І полковник Стефанів нервував, — коли людина терпить невдачу, вину звалює на когось іншого — тільки не на себе, так уже повелося, мабуть, споконвіку.
Усі оперативні справи полковник Стефанів вирішував самочинно, без помочі шефа штабу — і взагалі без будь-чиєї співпраці. Було в цьому трохи з амбіції так званого активного австрійського офіцера, гордого за свою кваліфікаційну вищість, — Горук служив «лише» в усусах, хоча довголітня війна мала б стерти цю різницю. Чи була така поведінка корисна? Та й чи мав Стефанів дані на «самодержця»? В усякому разі його деяка рубаність у поведінці і різкість у висловах відштовхували цивільних, — новий Коссак? Але вояцтву не шкодило, навіть подобалось, здобувало респект серед підлеглих.
Ні, не моя вимогливість усьому причиною, — думав полковник Стефанів, — тут глибше треба копати: нестача сил, брак резервів, нема чим маневрувати, — ось де собака заритий! А я ж добре радив Левицькому: їдьте всім секретаріатом зі Львова, ну, приміром, до Тернополя, організуйте там і себе, і поміч нам, а Львів залишіть військовим, — не послухав. Столиця, мовляв, Львів. А що столиця? Кутузов розбив Наполеона не під столицею… Помимо того, Левицький вважає поляків політичними противниками, а не воєнними, апелюючи до «14 пунктів» Вільсона та справедливості Антанти. Що на се сказати? Телепень! Долю держави вирішує військова сила!
— Пане полковнику, тут я маю кілька донесень нашої розвідки, — заговорив перегодя Горук.
— Прошу, — полковник Стефанів одірвався від карти Львова. — Що ж вони голосять?
— Найбільш скрушно в Перемишлі.
— Конкретно?
— Запеклі бої.
— Я це знаю, — сказав полковник Стефанів. — Далі.
— Великий рух поляків під Ярославом і Томашевим.
— Ну, це близько до їх границі…
— У Сокалі і Раві-Руській паніка…
— Паніка! — вигукнув полковник Стефанів. — Вітовський же видав наказ: повітові міста обороняти власними силами. Чому не бороняться, а панікують?
— Це і я міг би вас запитати…
Якусь хвилю вони дивилися один одному в очі — жоден з них так нічого й не сказав, аж до вечора, доки отаман Горук не зібрав військову раду.
— Прошу раз і назавжди затямити: нема кепських вояків — тільки кепські старшини, які не вміють вести їх у бій, — круто почав її полковник Стефанів. — Патріотизм на словах нікому
