Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Комендантом усусів призначається сотник Осип Букшований, якого ви всі добре знаєте, оскільки він у легіоні з перших днів його створення і пройшов з ним усю війну.

— Може бути!

— Згода!

— Ну, а комендантом війська, зрозуміло, залишається полковник Гнат Стефанів, якого утвердила Національна Рада. — Ніхто ніяк не зреагував, і Вітовський продовжив: — Для формування Галицької Армії пропонується створити три військових області — Львівську, Тернопільську і Станіславську. В кожній по кілька округів, з визначеними центрами. У Львівській — Львів, Перемишль, Рава-Руська, Самбір; Тернопільській — Тернопіль, Золочів, Чортків, Бережани; Станіславській — Станіслав, Стрий, Коломия, Чернівці. Сьогодні і завтра в кожен з округів відбудуть представники нашого Військового секретаріату. Далі. Негайно буде оголошено мобілізацію — не заклик добровільно вступати до війська, а саме обов’язкову мобілізацію! — всіх колишніх старшин бувшої австрійської армії віком до п’ятдесяти літ, а мужви — від 1883 року народження по 1900-й. Водночас переглянемо списки 1901 року народження і 1883–1900 років, де в час війни рекрути не бралися.

— Резонно!

— Мудро!

— На закінчення нашого засідання відбудеться присяга позафронтових стрільців, себто співробітників нашого Секретаріату, а також Начальної команди. А перед тим я зачитаю вам склад усіх відділів Секретаріату, а також склад редакції нашого військового часопису «Стрілець», який, сподіваюся, — Вітовський скосив очі на Ростислава Боговика, — незабаром почне виходити…

Нарешті всі процедурні справи вичерпалися, і Грицан, Поточняк та Боговик оточили Вітовського. Квітів не було. Промов не було. А було мовчазне чоловіче рукопотискання, яке вартіше за найпишніші квіти чи найсолодші промови.

— Ну, Дмитре, як собі хочеш, а з тебе нині могорич, — Боговик лукаво повів оком.

— Ой ти, Ростику-Хвостику, — обняв його за плечі Вітовський. — Буде тобі зараз могорич, буде чарка!..

Вони зайшли в найближчу кнайпу. Вітовський замовив пляшку горілки, бутербродів, міцного чаю.

— Ну що ж, Віцку!.. — Боговик підніс угору наповнений по вінця келишок. — Ми гордимося тобою, ми з тобою, тільки не піддайся Левицькому. За тебе, Віцку!

А за вікном небо враз затяглося сивими хмарами, в кнайпі стало прохолодно й незатишно.

— Хлопці, я недарма взяв вас до себе, — дожувавши канапку, сказав Вітовський. — Ви всі мені конче потрібні, я на вас розраховую. В нас тепер буде дуже багато роботи.

І за нас її ніхто не зробить.

— Хоч ти і взяв мене, але я залишаюся при своїх інтересах, — чи жартома, чи всерйоз застеріг Ростик. — Дай мені трохи побути нейтральним…

— Будь яким хочеш, однак «Стрілець» — часопис усусів, — натякнув красномовно Вітовський. — А ти всього-на-всього Ростик-Хвостик… І будеш нас прославляти.

Всі добродушно засміялися. Потому на якусь хвилину, перед новою чаркою, розслабилися. А може, прислухалися, чи не чути десь поблизу стрілянини? Поволі затягнувшись сигаретою, Грицан з досадою кинув:

— А якого дідька Петрушевич досі сидить у Відні? Що йому — більше робити нема чого?

— Жде благословення… — чмихнув Вітовський.

— Щось діється дивовижне, — Грицан покрутив головою. — І хто додумався ставити Левицького прем’єром? Таж Левицький не розуміє духу часу. А той, хто не розуміє духу часу, повчав Вальтер, стає жебраком цього часу.

— Нам би конче здався Болівар, — задумано мовив Вітовський. — Тільки не з галицьким характером.

— Ось-ось-ось! — Поточняк йому в унісон.

— У нашій Галичині скоріше згодилися б, аби своїм ім’ям щось назвати, — так само задумано вів далі Вітовський. — Для деяких галичан Болівар — насамперед людина, ім’ям якої названо Болівію, а не борець за незалежність.

— Мене завжди підкупала його наполегливість, — сказав Ярослав. — Стільки поразок, а проте свого добився.

— У нього був режим диктатора, — зауважив Вітовський.

— І пр-равильно! — наголосив Поточняк. — Без сильної руки держава неможлива! Як і армія!

— Сильна рука… Сильна рука…

— У нас розвелося багато базік, — зітхнув Вітовський, — а маленька Болівія, в якій проживає не більше народу, ніж у нашій Галичині, раз і назавжди вигнала іспанців і вже сто років незалежна. Отак має бути! І так за свою державу треба боротися — всім!

Вони допили горілку, закусивши бутербродами, випили чай і подалися, як запропонував Вітовський, на Академічну, аби перед роботою до пізньої ночі хоч ще трохи подихати свіжим повітрям. Коли проминали невелику кав’ярню на розі провулка, з вікна раптом траснув постріл: Ростик упав на тротуар, кров об’юшила лице. На мить усі вкопано затнулися. Першим оговтавшись, Вітовський метнувся до Ростика — Ростик був мертвий.

«Ось тобі, друже, й нейтральність…»

Ростик холов на руках Вітовського, а Поточняк без жодної кровинки на лиці дивився на відчинену кватирку, метикуючи, звідки і як стріляли. Отже, став хтось на підвіконня і вистрелив? Його тонкуваті вуста зникли, тільки нитка-проріз. Кинув до Грицана:

— За мною!

Кав’ярня була невеличка — шість чи сім столиків. І людей небагато — не більше десятка. Сиділи собі спокійно, щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі. Поточняк зупинився біля порога.

— Хто стріляв?

На нього не звертали уваги: щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі… Поточняк спокійно вийняв пістолет, крижаним голосом процідив:

— Встати!

Поруч з пістолетом напоготові стояв Грицан. Поточняк звів курок: почали підводитись.

— Чоловіки — вліво, жінки — вправо! — І далі так гримнув, аж стеля ледь не здригнулася: — Живо!!! — Підступив до мужчин — їх було семеро. — Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Ну що ж, я знайду!

І знову його вуста зникли — тільки нитка-проріз. Він обвів стрій налитими кров’ю очима