У країні ягуарів - Габор Молнар
Ударник рушниці тихенько клацає. Я цілюся в лоб, межи очі. Навіть у тиру не можна було б цілитися спокійніше.
Та олень уже, видно, зачув щось незвичне для себе. Може, його стурбував запах рюкзака, ціанистого калію чи людського тіла.
Миттю натискаю на спусковий гачок. Луною котиться постріл у джунглях, а олень, наче в нього грім ударив, перекидається на опале листя. Підходжу до нього. Це невеликий олень, кілограмів на п'ятдесят.
Тепер буде оленячий шашлик на вечерю.
Молодий ягуар. Біла мавпа
Розпечений диск сонця у перервах між дощем щедро зігріває мою стоянку промінням. Дощ ішов цілу ніч. А на світанку вже й сліду не було хмар на небі. Погода раптом змінилася. Стало наче в розпалі тропічного літа. Не мчать по небу важкі, темно-сірі хмари, які щохвилини віщують зливу. Мені здається, ніби я стою у великій мисці, повній зелені, що ось-ось закипить.
Навколо мене живуть, копошаться жуки, метелики, безліч різноманітних комах. Вони злітаються на обігріту сонцем галявину. Я тільки-но повернувся з полювання і склав трофеї під навісом. Майже півдня проблукав у хащах, але не даремно.
Сьогодні ледве засіріло, я вже був далеко від стоянки. Ліс ще дрімав, коли я йшов по мокрому опалому листю. Це найкращий для полювання час, бо до обіду джунглі обсохнуть, і листя шарудітиме під ногами, полохаючи звірів.
Пильно приглядаюсь. Але між зарослями нічого не бачу. Раптом попереду щось сильно зашелепотіло. Це, певно, сарна або тапір, бо ягуар не зчиняє такого шуму. Він тікає тихенько, мов кіт. Пума теж, хоч і полохлива, але дуже обережна. А от дикий кабан, коли втікає, не думає про обережність. Він намагається чимдуж дременути від небезпечного місця.
Навколо мене невпинно відбуваються драми. Люті підступні павуки з-під листя стежать за своєю жертвою, мурашки готуються до бою з ворогом… Адже життя — це боротьба не тільки в світі хребетних. Боротьба за існування відбувається також на опалому листі, під листям, під корою дерев.
Розвидняється. Вже добре видно все навколо. На кожному кроці лежать обвиті ліанами старі велетні дерева, а біля них тягнуться до неба молоді пагони.
Знову щось зашаруділо в гущавині. Зненацька якийсь звір вискочив з-під поваленого стовбура і побіг попереду мене. Обриси його я бачив якихось дві секунди. Та цього було досить, щоб прицілитися і вистрілити. Блискавично перезаряджаю рушницю.
На опалому листі в гущавині щось б'ється в передсмертній агонії. Обережно підходжу ближче.
Мене охоплює сумнів, чи добре влучив у звіра. Що як він підведеться і втече? Переді мною великий ягуар. Він марно силкується встати на ноги. Дріб попала йому в хребет біля хвоста, і хвіст лежить геть відірваний. Так я ще ніколи не влучав у звіра. Аж моторошно стає. Доведеться пожертвувати головою ягуара, щоб позбавити його мук.
Відходжу вбік. Ягуар б'ється об землю, передніми ногами і головою розкидає навколо себе опале листя. Мене він навіть не бачить. Задня частина його тіла паралізовано обвисає. З п'яти кроків вдруге стріляю у вишкірену пащу хижака.
В мене ще не було шкури ягуара, простреленої з обох боків. Та нічого страшного, головне, що середина ціла. Хутро молодого ягуара дуже красиве.
Незабаром зв'язана ліанами шкура вже в мене на плечі. Вона неважка, і тому я вирішую мандрувати далі в глиб джунглів. Якщо поблизу був ще якийсь звір, то, звичайно, від двох пострілів утік далеко. Доведеться пройти чималу відстань, щоб знову натрапити на звіра. Лише коли відійду од цього місця за кілька кілометрів, джунглі оживуть навколо мене.
Через якийсь час спускаюсь у долину, порослу густою шалиною — рослиною, схожою на папороть. Крони височенних старих дерев подекуди пропускають проміння сонця.
Підводжу голову і бачу на дереві мавпу, яка дивиться на мене, вхопившись руками за гілку і обвивши її хвостом. Такої мавпи я ще не зустрічав. Мавпа відчуває себе у безпеці. Вона не ворушиться. Це характерна риса старих самців.
«Треба застрілити її», — промайнуло в думці. У джунглях на річці Атуман я вже одного разу проґавив можливість добути білу шкуру невідомої мавпи. І досі шкодую. Вдруге пропустити таку нагоду не можна.
Стріляю. Проте мавпа і не думає падати вниз. Але це триває тільки мить. Зашпортуючись у гілках, вона, нарешті, беркицьнула на землю.
Моя колекція поповнилась новим експонатом. Часто довго простоюю біля кліток з живими зміями. Скільки форм, барв, візерунків! Однак зі зміями чимало мороки. Вони іноді дохнуть. Витягати мертву гадюку з клітки через вузькі дверцята досить небезпечно, бо живі змії теж намагаються вирватися на волю.
Шкури з дохлих змій знімаю, висушую і складаю в полотняний мішок.
Чому дохнуть змії? Може, їм бракує води чи харчів. А може, з туги за волею. В першому намагаюсь їм зарадити…
З такими думками зв'язую докупи шкури молодого ягуара й мавпи і повертаю назад.
І ось я знову на стоянці. Сонце ще високо і нещадно пече. Нетерпляче жду ночі. Тоді хоч трохи спаде жара.
Малярія
Уже два дні сонце осяює блакитний небозвід. Тільки де-не-де по небу пливуть легенькі хмарки.
Боюся, що малярія. Таке самопочуття, ніби в тіло насипано піску. Руки, ноги, спина і плечі болять від найменшого руху. Відчуваю себе дуже стомленим, ніби носив важкі мішки. Це ознаки лихоманки. Прислухаюсь до найменшої зміни в організмі. Треба підготуватися до малярійної атаки, бо під час приступу важко зробити крок, навіть злізти з гамака. В голові шумить, по скронях
