Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— З того часу, як відкрився наш готель, тобто три роки. Він постійно приходить до нас.

— Ви впевнені, що це саме П'єр Ваян?

Портьє усміхнувся, впевнено розкрив книгу реєстрацій.

— Ось, пане, паспортні дані, а поліція, як ви знаєте, зобов'язує нас ретельно перевіряти документи іноземців. Подивіться самі: П'єр Ваян, інженер, французький підданий, народився в Сен-Мало 8 серпня 1842 року…

Антон глибоко зітхнув. Тепер нема жодного сумніву. П'єр живий… Але як його знайти?

— Ви не знаєте, куди він пішов?.. Не дивуйтеся, що я так розпитую, — це мій друг, а я кілька років вважав, що він загинув.

— Не знаю, — відповів портьє. — У всякому разі, думаю, що він не виїжджає з Туреччини, бо в нього, здається, багато роботи в Анатолії. Сюди він приходить кілька разів на рік, очевидно, по справах у міністерство.

— Як же мені його знайти? Ви не знаєте, у нього є друзі, знайомі, може, хтось провідував його тут?

Портьє похитав головою:

— Ні, пане, він весь час сам, його ніхто ніколи не провідував.

Антон подякував і сів у крісло. Передовсім слід заспокоїтись і впорядкувати думки, виробити план…

Отже, і мови не може бути, щоб вирушати сьогодні.

У порту він скаже про це людям. Складніше з Акопом, бо той поспішає.

По дорозі ним володіло тепле почуття, непокоїла тільки одна думка: якби він підвів погляд на мить раніше, то зараз був би разом з П'єром. Ото було б щастя, аби він привів його на палубу «Сперанци»!.. І його знову охопив неспокій… Що сталося з П'єром після нападу піратів, як він врятувався, де був стільки часу, чому не подавав про себе звістки?

Раптом йому сяйнуло в голові. Куди йде подорожній її готелю, якщо не на вокзал чи в порт? Треба поспішати, і, хто знає, може, вдасться зустріти його.

Антон кинувся бігти і за кілька хвилин уже був на палубі, ледве переводячи дух.

— Хлопці, — звернувся він до всіх. — Думаю, ми не зможемо вийти сьогодні вночі. Якщо вірменин не погодиться відкласти поїздку, скажіть йому, що я повернусь за годину й віддам йому гроші.

— Нічого він не одержить, — відповів Герасім. — Наш вітрильник не пароплав, щоб відходити за розкладом.

— Гаразд, скажеш йому про це сам. А зараз — ноги п руки і подивись на пристані, який корабель відходить І чи нема серед пасажирів француза П'єра Ваяна…

— П'єра Ваяна, пане? — ошелешено перепитав стерновий.

— Так. Здається, він не загинув, а живий і здоровий… Якщо знайдеш, приведи його сюди, але не марнуй часу. Решта всі чекайте тут, поки я повернусь! — Але, ступивши крок, зупинився: — Ієреміє, іди й ти!

Вони бігцем подолали міст через Золотий Ріг, поминули нову митницю і невдовзі були на пероні вокзалу і Каїк-хане. Поїзд вирушав через півгодини, але паса-жири-мусульмани, які приходили на станцію за десять Годин раніше, давно вже сиділи по вагонах. П'єра не було ніде. Антон стояв на пероні, поки й поїзд пішов, але все марно. Через годину відходив ще один поїзд з вокзалу Гайдар-паша, на березі Анатолії.

Антон з Ієремією найняли довгий і вузький каїк з трьома веслярами і попросили їх гребти щосили. Чотири кілометри до приморського вокзалу шлюпка подолала менше ніж за півгодини. Вони прибули саме вчасно, щоб обстежити від кінця в кінець поїзд, напхом напханий правовірними. П'єра Ваяна не було й тут. Залишалася тільки пристань. Тож якщо подорожній вибув з міста не через вокзал і не через порт, то він міг полетіти тільки на крилах.

Каїк примчав їх до пристані Галати, де стояла «Сперанца».

— Герасіме, ти знайшов його? — гукнув капітан, стрибаючи на палубу, здивований, що не бачить П'єра.

Стерновий знизав плечима:

— Нема його, пане. Сьогодні ввечері відходив тільки один пароплав, я заглянув у всі каюти, перевірив журнал реєстрації пасажирів, перепитав усіх людей…

— Отже, він у Стамбулі. Залишимось тут і завтра, будемо шукати його, — вирішив Антон. — Хлопці, ви повинні мені допомогти. Ієреміє, тримай ікосар і повертайся на вокзал Гайдар-паша. Ти, Хараламбе, — на Каїк-хане. Залишайтеся там до завтра до обіду, дивіться, які поїзди відходитимуть, і не пропустіть жодного пасажира…

Він змалював їм зовнішність П'єра Баяна, особливо його валізу, яку можна було впізнати за багатьма готельними наклейками.

— Якщо побачите когось схожого на нього, підходьте й розпитуйте. Помітити його не дуже важко, бо там небагато європейців. Ти, Герасіме, не випускай з очей порту…

Не встиг він закінчити, як під несміливими кроками заскрипів трап і на палубі з'явився, понуривши голову, знічений Ісмаїл.

— Пане! — обізвався він до Антона ні живий ні мертвий. — Дати ще п'ять лір, можна?

Капітан збентежено знизав плечима. Гаманець кіра Леоніди був не бездонний, а гроші ж потрібні ще й на дорогу до Пірея… Правда, є ще п'ятнадцять Акопових ікосарів.

— Не можна дати? — злякано перепитав Ісмаїл.

— Якщо дуже треба, я, звичайно, дам. Тільки ти нагодився не в слушний час. Та що ти в біса робиш з такими грішми?

— Для дружини, пане, треба дати.

— А хіба я не дав тобі п'ять ікосарів в обід?

— Дати Лалель. Тепер треба дати Муфіде. — І Ісмаїл показав на пристань, де стояла тонка й висока, мов мінарет, туркеня.

— То в тебе тут цілий гарем! — вигукнув капітан. — Хоч би попередив! То на цьому вже кінець?

— Ще є Валіде, — відповів ніяково кок.

— Ну гаразд, ось п'ять ікосарів для Муфіде і п'ять для