Підняти вітрила! - Раду Тудоран

людська рука від Лондона до Байджі. Ще на одній вулиці можна знайти найдивовижніше взуття, яке навіть неможливо уявити на нозі європейця. Японський шовк, сап'ян, оксамит, парча найрізніших кольорів були використані для того, щоб надати найнесподіваніша форм цьому виробу, який обтягає ногу. Далі йшли лавки килимів, каптанів, ятаганів і ножів, лавки, де продавалися золоті й срібні нитки, кисети, жилети, доломани. Але найбільші багатства, що їх неспроможна осягнути жодна уява, приховувалися в лавках старовинної зброї, бо тут багатства більше, ніж коштовного каміння в усіх мішках у ювелірних лавках. Тут можна знайти дамаські шаблі, лати, списи, сідла, прикрашені золотом і коштовним камінням, старовинні рушниці з кременем або з ґнотом, які зачаровують майстерним оздобленням, — та що там казати, тут є всяка зброя, що її войовники носили при собі від часів Чінгісхана, а може, ще й давніше.

Ідучи повз ці лавки, де царствували поважні багаті купці, Антон подумав, що варто купити кілька рушниць, звісно, не старовинних.

Вони вже прямували до виходу через вулицю килимів, коли Ієремія зненацька вигукнув:

— Дивіться, пане, наш вірменин!

І справді, в лавці стояв чоловік у золотистому каптані й про щось жваво розмовляв з так само розкішно одягненим купцем. Глянувши на нього, Антон Лупан враз переконався, що це таки Акоп. Два чорні служники, стоячи навколішки, швидко зашивали туго напханий мішок, який зовні здавався бідним. Вірменин ще поговорив трохи з іншим купцем, і вони обидва подалися в задню кімнатку.

— Чи ти ба, як одягнений наш жебрак! — сказав Хараламб. — Треба було попросити в нього тридцять ікосарів, якщо не більше!

Антон Лупан знизав плечима — його не цікавило чуже майно. Зате Герасім, ясна річ, розсудив інакше, і гірко доведеться бідолашному Акопові, якщо він з'явиться в порт у золотистому каптані!

На протилежному боці вулиці перед лавкою сидів на бруківці старий продавець тютюну у брудному тюрбані, насунутому на очі, обличчя його ховалося в скуйовджену, давно не чесану бороду, одягнений він у драний довгий каптан. Антонові видалось дивним, що той приблукав зі своїм товаром сюди, на вулицю килимів, бо тютюном торгували в іншому місці.

Двері в глибині лавки прочинилися, з них вийшли Акоп і купець, кожен із них тримав у руках по скриньці.

В очах старого продавця тютюну сяйнув і тут же згас короткий зблиск. Антона Лупана охопило те саме дивне хвилювання, як і вранці на пристані, коли він відчув у натовпі чийсь погляд. Він так і застиг на місці, втупившись у продавця тютюну. Але той сидів непорушно й байдуже, і стільки втоми було в його очах, що капітан «Сперанци» вже не сумнівався, що йому все приверзлося.

* * *

Перед обідом Антон купив чотири револьвери й три голландські рушниці-двостволки — один ствол для кулі, другий для шроту.

Відправивши людей зі зброєю й коробками набоїв у порт, він зайшов у готель «Пера-Палац» погортати газети, бо вже кілька місяців не знав, що діється в світі.

У холі він побачив, як коротун-негр у тюрбані, більшому, ніж сам, зносив з другого поверху вниз валізу в шкіряному чохлі, — певно, хтось із подорожніх вибирався з готелю. Антон мимохіть глянув на валізу, і вона видалась йому знайомою. За крок повернув голову і глянув ще раз. Так, він уже десь бачив цю валізу і тепер силкувався пригадати, де саме й за яких обставин.

«Мені вже починає ввижатися!» — Він сів у крісло з рисової соломи, попросив кави й почав гортати газети, відігнавши думки і про валізу, і про все інше. За якусь мить хмарка набігла на його чоло, і він мимоволі стиснув газету. Телеграма з Лондона повідомляла, що Чарлз Дарвін захворів і надій на одужання мало.

Ім'я вченого тісно пов'язувалося з Антоновими планами, він сподівався на його підтримку і, перш ніж вирушати в дорогу, хотів побачитися з ним і попросити поради, цього разу віч-на-віч, а не листовно. Антонові потрібна була підтримка великого дослідника. Він у тратив друга, а тепер загрожувала небезпека втратити і справжнього натхненника цієї подорожі.

Антон відклав газету й заглибився в думки. На якусь мить з'явилася навіть зневіра, але він прогнав її. Зараз уже відступати не можна, бо, по правді, дорога почалася. У нього є корабель, є шестеро надійних людей. При згадці про них обличчя капітана просвітліло, ніби сонячний промінь, прорізавши тютюновий дим, що здіймався густими клубами аж до стелі, впав на нього.

У холі було повно людей, здебільшого європейці, ділові люди або туристи. Раптом у цьому гаморі капітан «Сперанци» почув голос, ввічливий голос усіх готельних портьє:

— Bon voyage, monsieur Vaillant![11]

Антон Лупан спантеличено підвів голову. Невже він писнув і вві сні йому причулося? Наступної миті скочив на ноги мов опечений. Валіза! Це ж П'єрова! Так, вона потерлася, але він її впізнав!

Валізи вже не було перед дверима, її хтось забрав і вийшов. Антон навіть не побачив того чоловіка, та хіба то може бути хтось інший, а не П'єр, якого він вважав загиблим? Сумніви, викликані розпливчастими свідченнями старого Іфріма, підтвердились аж тепер!

Антон метнувся до дверей, розкидаючи людей, ніби втративши глузд, вигукуючи на ходу:

— П'єр!.. П'єр!.. П'єр!..

Він вискочив за двері, опинився в юрбі перехожих, які заполонили всю вулицю, глянув в один бік, у другий, котів був бігти вгору, але передумав і подався вниз, та аби гнув, що марно шукати тут, і повернувся, задиханий, у готель.

— Хто той пан, який щойно пішов? — спитав він у портьє.

Той здивовано глипнув на нього, потім байдуже відповів:

— Пан П'єр Ваян.

Антонові кров бухнула в обличчя, він обхопив голову руками.

— Скажіть, будь ласка, —