Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Ми не йти вночі? — спитав Ісмаїл, жвавішаючи.

— Ні! І знай, більше грошей я не дам!

— Валіде робити сараїлі, я завтра приносити. Сараїлі Валіде смачно-смачно!

Кок пішов, похитуючись, мов буйок, біля Муфіде, А Антон подався до міста. Спершу відвідав представництво Франції, і, хоч після обіду тут було зачинено, йому вдалося знайти секретаря консульства.

— Ви знаєте інженера П'єра Ваяна, французького підданого?

— Особисто не знаю, але чув про нього, — доброзичливо відповів секретар. — Він недавно обмінював паспорт, і цим займався саме я.

— То чому ж ви його не знаєте особисто?

— Бо він прийшов не сам, а прислав готельного служку. Це дозволяється у Стамбулі, — ви, мабуть, знаєте. Очевидно, пан Баян дуже зайнятий…

Антон пішов звідси трохи заспокоєний. Він не просунувся вперед ні на крок, але тепер був певен, що знайде П'єра.

До вечора він бродив по вулицях, заходив у кав'ярні, в холи готелів, придивлявся до перехожих, сподіваючись випадково побачити його, але покладав найбільші надії на своїх людей на вокзалах.

Коли повернувся в порт, прибув саме Акоп, а з ним цілий караван віслюків та носіїв. Скринь він привіз дві, а не одну, не один тюк, а три, крім того, з десяток мішків. На жаль, не було Герасіма. Але вірменин, уже в тій самій поношеній свиті, в якій приходив раніше, побачивши розгубленість на обличчі Антона, підійшов, б'ючи низькі поклони, і сказав медовим голосом:

— Хай не сердиться ефенді капітан: пожитків виявилось більше, ніж я думав. Але я чесно заплачу.

— Про це ви домовитеся з моїм стерновим, коли він прийде.

— А навіщо відкладати? Ми домовились про п'ятнадцять ікосарів, я дам ще п'ять.

Антон не одразу зметикував — багато це чи мало, тому загаявся з відповіддю.

— Ще десять! — вихопився Акоп, глянувши на нього. — Ще п'ятнадцять!.. Разом тридцять…

Не почувши відповіді, бо капітан тільки здивовано дивився на нього, вірменин дістав повний гаманець і поспішно мовив:

— Сорок, якщо тридцять мало. Плачу одразу. Як хочете — лірами, наполеонами, ікосарами?

— Мені однаково, але я вимушений повідомити погану новину: ми затримаємось ще на один день. Якщо ви поспішаєте, то пошукайте іншого капітана.

Вірменин сахнувся, ніби його торохнули по голові, потім глянув на пристань, на носіїв.

— Кого я знайду зараз? Якщо ми домовилися, я йду з вами. Але завтра підемо, не будете відкладати, це напевно?

— Певним не може бути навіть аллах. Якщо буде попутний вітер…

— Гаразд, — погодився Акоп, розуміючи, що нема іншої ради. — Можна вантажити речі?

— Звичайно!.. Гей, Крісте, відчини трюм. А ти, Мігу, притримай Негріле, щоб не залишив нашого гостя без свити.

На пристані стояв митник, байдуже дивлячись на Акопові мішки, але час від часу боязко зиркав по боках. Коли пожитки були вже в трюмі, вірменин підійшов до нього, всунув щось у кишеню, одержав папір з печатками і повернувся на палубу, полегшено зітхнувши.

— Тепер можете спокійно йти, — сказав йому Антон. — Але завтра щоб були тут перед обідом.

— Іти? — злякався вірменин. — Навіщо йти, якщо заплатив? Я залишаюся тут! — І він сів зверху на трюмі.

— Вас ніхто не проганяє, — відказав капітан. — Я думав, може, у вас є справи в місті.

Невдовзі повернувся Герасім. До завтра не відчалюватиме жодне судно — ні пароплав, ні вітрильник, ні навіть баркас.

— Де ми покладемо спати вірменина? — спитав Антон. — Забрати його до себе в каюту, чи ви візьмете в кубрик?

— Подивимось, що він сам скаже… Гей, пане, ходімо вибирати ліжко! Бажаєте каюту-люкс чи вдовольнитесь звичайною? Але це коштуватиме ще один ікосар, бо за ночівлю ми не домовлялися.

— Я спатиму тут. У мене є подушка й ковдра.

— Ти глянь на нього, скупія! — прошепотів Герасім до Антона. — Він ладен повіситись за ікосар!

— Та облиш його, Герасіме! Він щедро заплатив! Знаєш, скільки я взяв з нього? Сорок золотом!

— А це ж як, пане?

— У нього виявилось зайве майно.

— Бачу, ви осягаєте ремесло купця, — задоволено усміхнувся Герасім. — Ну, якщо так, треба поводитися з ним чемніше… Ефенді Акопе, я пожартував! За каюту не треба платити нічого.

На його подив, вірменин навіть не поворухнувсь.

— Дякую, я вже сказав — буду тут. Я не можу спати в каюті, бо задихаюся від спеки.

— Яка спека? — прошепотів Герасім. — Чи я не бачив, як він гасав по пристані, мов жеребець? — І додав голосніше, ледве стримуючись, щоб не засміятися: — Добре, ефенді Акопе! Спіть, де хочете, але знайте, на палубі є великий пес-вовкодав, його звати Негріле. Познайомитеся з ним самі!

Рано-вранці Антон подався на Каїк-хане і знайшов там Хараламба.

— Не треба стояти тут весь час. Поки нема поїзда, можна піти в місто, але постарайся прибути сюди вчасно.

Потім Антон сів у шлюпку й подався на Гайдар-пашу.

П'єра Ваяна не було ніде.

У дирекції залізниць капітан «Сперанци», заплативши бакшиш кільком чиновникам, дізнався, що П'єр Ваян тут не працює. Один із чиновників, байдуже сховавши хабар до кишені, порадив звернутися до військового міністерства, але Антон не міг собі цього дозволити — він уже розтринькав усі гроші по кабінетах оттоманських чиновників.

Він піде в Пірей