Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Валіде робити сараїлі, — радо сказав Ісмаїл, показуючи на цілий ряд горщиків біля люка.

Четверта дружина, якої досі ніхто не бачив і не чув, засміялася так басовито, ніби чоловік. Та й її саму, наскільки дозволяла роздивитися голуба мантилья, радше можна було б сприйняти за носія.

— Цю ми поставимо піднімати якір, — сказав Ієремія, остерігаючись близько підійти до неї.

— Ісмаїле, прощайся, ми не можемо гаяти час, — сказав Антон, ідучи до каюти.

Коли туркені підводились, Хараламб — будь що буде! — підійшов до Лалель і підняв її чадру. Гяури встигли побачити ніжне рожеве личко з червоними. губками, о білими зубками, з глибокими й голубими, мов небеса, оченятками, які злякано закліпали під довгими й важкими, ніби фіранки у спальні султана, віями. Інші три закричали, накинувшись на проклятого гяура:

— Брудний собака! Щоб тобі ворони очі виклювали!..

Гюльсум схопила в руки багор і ледве не тріснула ним по голові бідолашного Хараламба, якому нікуди було тікати.

— Чума на тебе, мерзенний гяуре!

Тільки Лалель жартівливо воркотіла під чадрою, ніби була щаслива, що моряки побачили її личко.

Туркені накинулись на неї й потягли до трапа, лаючи й трясучи, мов ганчірку.

— А ти, Ісмаїле, чому нічого не кажеш? — спитав Хараламб, підходячи до кока, який сидів на люкові, мов падишах.

— Ні, казати! Ти що шукати під чадра? Га?

«Ну, зараз почнеться», — подумали всі, але, на загальний подив, наступної миті кок, хоч і здавався осатанілим від люті, усміхнувся, зітхнув і м'яко сказав:

— Ох, аллах, аллах!.. Хараламб бачити, які я мати очі!

— Ну, годі, Ісмаїле! — знову звернувся до нього капітан, який уже встиг переодягнутися. — Підняти вітрила! Забрати трап!.. Гей, а це ще хто такий. Що таке, діду?

На пристані перед трапом з'явився бородатий чернець у дірявій скуфії, побілілій від пилюки, в маслиновій рясі, підперезаній шматком пояса. На шиї в нього висіли дешеві дерев'яні чотки, а через плече — важкі бесаги.

— Бог з вами! Хто капітан? — спитав він, осіняючи себе хрестом.

— Я. А ви, судячи з одягу, прийшли з гір Атосу?

— Саме так, — відповів чернець, піднявшись на палубу й скидаючи бесаги. — Я з монастиря святого Мини, але ходжу по світу вже більше року, збираю гроші, бо в нас згоріла церква і ми не маємо де возносити хвалу нашому владиці небесному.

— А від нас що ви хочете? — спитав Антон, пильно дивлячись на нього. Очі, голос, навіть зовнішність ченця — все видалось йому знайомим. Мабуть, він уже десь зустрічав його, бо тут багато ченців з гір Атосу.

— Нічого особливого… Я чув, ви йдете в Пірей.

— Так, у вас добрий слух.

— Я просив би взяти з собою бідного ченця, який мучиться во ім'я Христа. Я йшов пішки від Атосу сюди, шість місяців ходив і зібрав дещицю, але мало, бо люди скрізь бідні. Якщо тобі, сину, не дуже великий гак, то я просив би допровадити мене до Скіроса, бо там є віруючі і я сподіваюся зібрати трохи грошей. А потім буде видно, що далі робити; може, знайду якийсь баркас та обійду тамтешні острови… Але про це не турбуйтеся. Якщо допровадите мене до Скіроса й висадите на березі, далі мені допоможе милість божа та людська доброта.

— Що робити, Герасіме, з цим пасажиром? — спитав Антон.

— Візьмемо, пане. Втратимо небагато, якщо допровадимо його й до Скіроса.

— Дякую, бог віддасть тобі сторицею! — сказав монах і полегшено зітхнув.

— Тоді, отче, розташовуйтесь, — вирішив Антон, — бо в нас нема часу на балачки. Ну, хлопці, підняти якір!

Заскрипів важкий ланцюг, швартови впали з кнехтів, вітрила попливли по щоглах, і пристань Галати з юрбою роззяв на березі почала поволі віддалятися. Ліворуч видно було вежу Леандра, а праворуч — зруйновані стіни старого палацу.

«Сперанца» взяла курс на зюйд-вест, залишивши позаду схвильований Босфор. Праворуч купались у зелені кольорові стіни хат, білі палаци, вежі й мінарети.

— Чому вони фарбують будинки у різні кольори, пане? — спитав Ієремія.

— Це давній звичай. Раніше кожен рід людський у Стамбулі повинен був фарбувати стіни у свій колір, щоб відрізнятися від інших. Вірменів примусили фарбувати її чорне, могильне, греки були щасливіші, у них червоний колір, мов кров бика, і лише турки мали право білити вапном або користуватися іншими, веселішими кольорами. Сьогодні ці порядки вже відмерли, але люди псе одно так само розмальовують свої житла, бо, видно, звикли.

Попереду виникли важкі й високі стіни якогось химерного палацу з багатьма вежами, відбиваючись у дзеркалі моря, що було о цій порі зелене, мов смарагд.

— Це знаменита в'язниця Еді-Куле, тобто в'язниця Семи Веж, — сказав Антон Лупан.

— Але ж їх ніби чотири…

— Решта зруйнувалися. Тут свого часу були ув'язнені вороги султана, тут же тримали в темницях послів тих держав, з якими Туреччина вступала у війну. Багато голів скотилося в Мармурове море за тими стінами, які ви бачите…

— Чому ж їм не дивувати нас стількома палацами, коли вони мають за що будувати! — зітхнув Ієремія, глянувши на сералі й мечеті, які залишились позаду, на пагорбах.

— А базар? — обізвався Крістя Бусуйок, хитаючи головою. — Ви бачили, скільки там майна? Звідки вони його набрали?

Отакої! У плотогона прорізався голос!

— Був час, коли Стамбул розкошував, — сказав Аніон. — Тепер султан скубе кішку за хвіст, а нявкання чути аж у Дарданеллах.

Люди зайшлися сміхом.

— Отже, минувся їм байрам! — сказав Ієремія.

Раптом ліворуч від мечеті