Підняти вітрила! - Раду Тудоран

з Чорного моря іде в Мармурове, а трохи далі, у відкритому морі, Мармурове жене свою сюди. Бачиш, хлопче, навіть моря, які, відколи й світу, мають свої постійні береги, не можуть устояти на місці; то чого ж дивуватися, що людська душа не знає спокою? Тільки людина без прагнень чахне там, де сидить, бо моря. закриті для тих, хто не полишає берегів.

Босфор поволі вужчав, аж поки між берегами залишилось не більше тисячі кроків. Тут майже дві з половиною тисячі років тому пройшов Дарій зі своїм воїнством у похід проти скіфів. По мосту, збудованому тут Мандроклом із Самоса, переправив він свою фантастично величезну азіатську кінноту, сімсот тисяч чоловік — з кіньми, верблюдами, слонами… Тут проходили перси, римляни, турки, тут було місце взаємопроникнення континентів. Європа шукала шляхів на схід, Азія — на захід. Сьогодні, через дві з половиною тисячі років, коли не лишилося вже й сліду від мосту, зведеного Мандроклом, Чорне море й Мармурове шумлять так само, намагаючись відняти трохи місця одне в одного.

«Сперанца» швидко йшла вперед, гнана течією, під європейським берегом. На березі великий гурт рибалок, напружуючись, мов коні в шлеях, тягли на канаті човни проти течії, неспроможні перебороти веслами швидкість води.

То сям, то там під берегом стриміли дерев'яні настили на палях, на яких завмерли, мов мумії, рибалки з вудочками або з сітями.

Антон безліч разів ходив Босфором, і щоразу вони здавалися йому дивними створіннями, мов журавлі з людськими обличчями, котрі народжувались у воді і помирали у воді. Він знав, що ці рибалки годинами стояли непорушно, пильнуючи вудочки. Іноді їх охоплювала дрімота, вони засинали, падали у воду й тонули сонні, навіть не побачивши, яка вона з вигляду, смерть.

Далі потяглися безперервною лінією над водою літні палаци великих вельмож — султана, візирів, пашів, міністрів…

«Сперанца» дійшла до пристані Галати, пропливши перед нескінченним рядом пароплавів, баркасів, каїків та вітрильників, що стояли вишикувані по-армійськи — всі кормою в море, носом на берег.

Хоч була тільки сьома ранку, на пристані Галати аж клекотіло від людей, які штовхалися, юрмились, кричали, лаялись майже всіма мовами світу, ніби при спорудженні нової Вавілонської вежі.

Коли «Сперанца» причалила неподалік від митниці, з натовпу, що вирував на пристані, вихопився якийсь чоловік років сорока у червоній фесці, в зелених шароварах і такій же зеленавій, потертій від часу свитині, оздобленій срібними квіточками. Незнайомець, з вигляду вірменин, шанобливо поставився до Негріле: хоч йому кортіло піднятись на палубу «Сперанци», він тільки махав людям на палубі, завбачливо зупинившись за кілька кроків від трапа.

— Що таке, ефенді? — спитав капітан турецькою мовою.

— Я хочу поговорити з ефенді капітаном.

— Я капітан. Прошу на борт.

— Прив'яжіть, будь ласка, собаку, бо він, здається, злий!

— Не турбуйтесь. Якщо ви гарна людина, він вас не зачепить! — відповів замість Антона Герасім.

Повагавшись, чоловік ступив на палубу, боязко зиркаючи на Негріле, а той сів на своє місце на люкові, ладен щомиті показати зуби.

— Я Акоп, Акоп з базару, може, ви чули, — почав гість, підходячи ближче й низько кланяючись щокроку.

— Не чули. А що вас привело до нас?

— Я мав лавки на базарі, торгував килимами й діамантами, але в війну розорився. Ох, ефенді, тепер я бідна людина!

— І що ж ви хочете від нас? Ми теж не багаті. Вірменин ще раз уклонився.

— Я прийшов спитати, чи не могли б ви мене взяти з собою до Пірея. Хочу спробувати почати торгівлю в Афінах, може, там мені поталанить, бо тут неможливо жити бідному вірменину.

Капітан запитливо глянув на стернового. Той м'яко підійшов, заклавши руки в кишені, дивлячись крізь примружені повіки на гостя.

— Пане, а що означає розоритися? Для мене й для таких, як я, розорення — коли нема й гроша на тютюн. Але ж у купців про це свої поняття. Тож скажіть-но, скільки гаманців у вас лишилося?

— Я зможу заплатити, аякже, я чесно заплачу! — відповів вірменин, уникаючи відповіді.

— То чому ж ви жебраєте в нас, а не підете на пароплав?

— На пароплаві багато злодіїв, — швидко почав Акоп. — А при мені є деякі пожитки. Ні, ні, це не цінні речі, так собі, домашнє лахміття — скриня, тюк, кілька мішків. На пароплаві за ними й слід прохолоне, бо тебе запхнуть у каюту, пожитки в трюм і до Пірея так обнишпорять, що залишишся без нічого.

Герасімові цей чоловік видався підозрілим, але не хотілося втрачати й заробітку.

— І скільки ви думаєте заплатити, якщо ми візьмемо вас?

— За себе й за багаж?

— Звичайно. Тільки беріть з собою не весь базар, інакше ми розірвемо угоду.

— Ну, палікаре. Одна скриня, один тюк, зо три мішки… Питаєте, скільки я заплачу? А скільки ви хочете?

Стерновий почухав голову:

— Давайте триста драхм, тобто п'ятнадцять ікосарів!

В Антона очі полізли рогом. Ціна йому видалась божевільною. За такі гроші міг жити цілий місяць найбільший візир. Але по обличчю вірменина майнула задоволена усмішка. Однак Акоп з базару швидко прогнав її й почав бідкатись, заламуючи руки:

— П'ятнадцять ікосарів? Звідки мені взяти такі гроші, палікаре? Будь же ти людиною і змилуйся над бідолашним розореним купцем.

Герасім завагався. Мабуть, він справді загнув понад міру, так можна й відігнати клієнта, але той, зиркнувши на стернового, мабуть, подумав, що моряк розсердився, бо сказав, важко дихаючи:

— П'ятнадцять ти сказав? П'ятнадцять я даю, бо я такий. Щедрість мене й погубила. Коли прийдемо в Пірей, я вам дам ще й кашемірову перську шаль — пам'ятайте Акопа з базару.

— Гаразд, пане, давайте завдаток — і