Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

— Я скучив за мамою. Я залишаюсь, — тихо сказав.

— Що ж, людина сама обирає свою долю, — відповів Дарій, слідкуючи за переправою.

— Ходімо, Ксерксе, — мовив Артабан і простягнув руку племінникові.

У Мишка щось обірвалося всередині. Названий брат від нього віддалявся. Від розпачу Мишко криком кричав. У собі.

Боги жорстоко помстилися скіфам — дозволили споглядати хвіст перського війська, що ворушився на мості. У міру того, як хвіст підбирався, падали настили, моряки розводили кораблі. Знемагаючи від люті, доярі кобил стискували до болю руків’я мечів. Їхні дружини, що синіли від злоби, щедро слали прокляття в бік мосту:

— Хай небо помститься тобі, Дарію!

— Хай тебе все життя переслідують наші прокляття!

— Хай кривавий дощ проллється на тебе, Дарію!

— Нехай земля зрадіє твоєму прахові!

Пирхаючи слиною, Іданфірс із коня натужно кричав у бік мосту:

— Підлі, харапудливі, найбоягузливіші з усіх людей!

А своїх людей цар царів заспокоював такими словами:

– Іонійці не заслуговують нашої поваги. Це раби, невільники, що люблять свого господаря. Вони не здатні втекти від нього, стати господарями своєї долі.

Невдовзі берег кишів людьми, кіньми та возами. Все рухалося, перебувало у хаотичному стані, слало персам прокляття, обурювалось і галасувало.

Довелося Мишкові ліктями прокладати собі дорогу. Розшукуючи батька, він звернув увагу на бравого вершника. Той гордовито сидів на білому коні з пишним золотистим хвостом і гривою. Перська кіраса вояка не облягала. Шолом йому теж був завеликий. Зате бронза на шоломі блистіла, мов золото, а півняче пір’я переливалося веселковими барвами. Вершник притримав коня й озирнувся. Гукнув згори:

— Здоров, малий!

Мишко тихо наблизився. Хто цей красень? Коли помітив рудий кучерявий чуб, що вибився із-під важкого шолома, то підстрибнув від радості.

— Скіл?!Я тебе спершу не взнав. Ти став дядьком.

В очах Михайлика відбивалося щире захоплення.

Скіл гордовито ощирився, демонструючи ряди білосніжних зубів.

— Поспішаю на нараду. Цар царів народ збирає, — недбало кинув.

Ватажок вовченят миттєво розчинився в натовпі.

Ця зустріч додала Мишкові смутку. Він остаточно утвердився в думці: Скіл не візьме його у свій загін.

Для загальних зборів вожді вибрали високий берег. Перед їхніми очима леліла, немовбито глумилася, мерехтлива твар ріки. За спинами вирував натовп, який списами стримували охоронці.

Вожді, як плоть від плоті свого люду, почувалися вкрай некомфортно. Ворог вислизнув у них із-під носа. Їхнє бажання поживитися добром ворога вповні не задоволене. Так, вони об’єднали своїх людей і витіснили Перса зі Степу. На часі святкувати перемогу. А де нагорода? Де череди жирних баранів і биків, табуни породистих коней? Де сакви з награбованим добром?

Збори проходили бурхливо. Вожді кричали, сперечалися. Камертоном відгукувався натовп, що стояв стіною.

Ніхто не звернув увагу на білявого хлопчика, що наблизився до радника Іданфірса. Князь Євстахій рвучко обернувся. Він глибоко дихав, щоб стримати хвилювання. Широкою, розплющеною руків’ям меча, рукою накрив синову — засмаглу, в подряпинах. Радісний і заспокоєний, хлопчик притих біля батька. Все, що наразі чув і бачив, вбирав у себе, мов губка воду.

Іданфір сидів на солом’яній рогожці, переплівши перед собою ноги. Праворуч від нього шаман, із дзвінком у руках. Вожді, обурені нахабною втечею персів, шуміли. Цар царів накручував на палець срібний вус і гостро зиркав на тих, що горлали:

— Перс загубив багацько коней.

— Перс ослаблений. Його легко скубти.

— Чого зволікаємо? Переправляймося через річку.

– Іданфірсу, наші стріли і мечі просять крові. Веди нас на ворога, допоки він близько!

Цар царів доводив горлопанам:

— У нас нема кораблів. Ми не зможемо швидко переправитися.

Підскочила Савроматка, мовби сиділа на пружині.

— Широкий Танаїс савромати щасливо долають за допомогою волячих бурдюків. На бурдюках перепливемо також Істр, — верещала.

— Така переправа займе багато часу, — зауважив Євстафій.

Обабіч цариці виросли Гелон з Будином. Вожді дружно підтримували пропозицію цариці.

Шаман вимогливо калатав дзвінком.

— Закликаю тверезо оцінити ситуацію, — втихомирював збори Іданфірс. — Звичайно, ми уміємо на бурдюках переправлятися через широку річку, нам під силу догнати ворога. А що далі? Згоден, що Перс після двох переходів через пустиню ослаблений. Але в цілому військо Дарія сильне. Числом боєздатних людей наші царства йому вступають. Вважаю, що до відкритого бою ми не готові.

Вожді стояли на своєму. Вимогливо кричали:

— Для чого затівати відкритий бій?

— Відкритих боїв ми взагалі уникаємо. Нас задовольняють наскоки і грабунки.

Іданфірс сплюнув. Кинув першому раднику:

— Знову своєї.

— Походи в чужих землях завжди проходять тяжко. Добро, яке візьмемо, не виправдає зусиль. Не забувайте, тамтешні племена перешкоджатимуть нам вільно рухатись, — переконував збори Євстахій.

Вожді продовжували галасувати, хоча й не так вимогливо.

Підняв руку Скіфарб, прохаючи слова. Із його черепа, лискучого від поту, випирали два бугри, схожі на роги. Люди здригнулися від полум’я, яким дихали розкосі, мов у рисі, очі ратеводи. Всі зачаровано дивилися на Скіфарба. Ось герой, походи з яким завжди приносять багату здобич.

— Хочете отримати нагороду за перемогу над Персом?

— Хочемо! — хором відповіли вожді, а за ними — натовп.

– І ви її отримаєте. Уже взавтра