Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

— Чому тяжко зітхаєш, друже Михайле?

— Мені сумно, — зізнався хлопчик. — Їздовий удає з себе глухого. Не хоче зі мною балакати. Фанагоре, візьми мене до себе. Я згоден бути джурою.

– І що ти вмієш робити, сину мого побратима?

— Що накажеш, те й робитиму.

— Джурою, кажеш… А що? Дійсно, мені не завадило б мати хлопчину. Такого, який би і зброю почистив, і доглянув коня…

Оченята малого заіскрилися надією.

— Фанагоре, я ладен для тебе все, все, що накажеш, виконати. Ти не пожалкуєш, що мене взяв. Підступи ближче, я плигну на твого коня.

— Не відразу, друже, не відразу. Зачекай. Ось закінчиться війна. І тоді…

Хлопчик ледве стримував сльози. Дорослі фантастично щедрі на обіцянки. Але мають погану звичку їх не виконувати.

З висоти коня Фанагору відкрився якийсь безлад. Не прощаючись, він хльоснув хлистом коня і поскакав.

Швидко, дуже швидко мчали скіфські вершники. Бита дорога їм добре відома, а високі могили і кам’яні стовпи — гарні дороговкази. Мчали, звичайно, найкоротшим шляхом. Чи ж могло бути інакше? Адже Перс тримає в думці одне: якнайшвидше ступити на залишений міст. Виходить, що вибере найкоротший шлях.

Пересідаючи на запасних коней, загін Скіла першим домчав до Істра.

Перед вовченятами відкрилася широка панорама річки. Вервечкою перетяли її в найвужчому місці шістсот кораблів. Прив’язані один до одного, кораблі утворили переправу, або наплавний міст. Грайливі хвилі плюскалися об дерев’яні боки трієр і дієр, присипляючи увагу людей.

Раптом Скіл ухопився за голову. Коли розвернувся до ватаги, то в його очах тремтів страх.

— Хлопці, а Перса-то немає на березі. Не видно його й на переправі.

Після галопуючого бігу коней важко втримати на місці. Вершники ослабили поводи. Коні ходили колами, гучно дихали.

Вовченята вголос чудувалися:

— Справді, куди поділися перси?

— Досі в Степу? У дорозі?.

— О боги, чому розвели нас з ворогом? Чому не вказали нам правильний шлях? — докоряли молоді вояки небожителям.

Не отримавши відповіді, молодь зіскакувала зі зморених коней. Падала на жовтий пісок і в розпачі товкла землю лобами.

Минуло трохи часу і берег кишів людьми. Прибуло царство Скопасіса зі союзниками. Берегом шалено бігала Савроматка. Роззирнулася — і бігом побігла до Скіла, винуватця невдачі. Зірвала зі своєї голови смугасту хустку і, тріпаючи косами, верещала до підлітка:

— Де Перс? Персяка де? Кажи!

— Чого причепилася, — огризнувся Скіл. — Не бачиш? Нема його. Нееема. Розминулися з ним.

— Отакої, — прошепотіла цариця.

Ноги жінки-воїна, широко розставлені, захиталися. Вона осіла на теплий пісок. Сиділа й мовчки зіпала розтуленим ротом. А насправді безголосо верещала.

Невдовзі прискакали інші царства.

— Гей! Чому так сумно? — допитувалися задні передніх.

— Кажуть, що розминулися з Персом, — кочувала поверх голів невтішна відповідь.

— Розминулися? Як могло таке статися? — не вірили задні переднім.

— Що ж, почекаємо їх тут, коло переправи. Нікуди вони від нас не дінуться, — буркотіли більш розважливі.

Кутиком скошеного ока Михайлик дещо помітив. Так, дідуган, що з сивою кіскою, нагнувся до свого дарунку неба. Хлопчик завмер, слідкуючи за діями їздового. Ось дідуган відгорнув від казана солому, взявся за його ручку, поторсав… Невже зібрався куховарити?

Мишка, мовби вітром, здуло з возу. Через кілька секунд білява голівка зникла у тихих водах Істра. Зникла і знову з’явилася над плесом. Хлопчик із задоволенням плавав і пірнав. Його не турбували клопоти дорослих. Він би плюскався у теплій воді дуже довго. Аж раптом побачив на березі Іданфірса. Атож миттєво вискочив із річки.

Найперше, він кинувся до царської свити. Батька, однак, ні серед вождів, ні в натовпі, що збуджено гудів, не знайшов. Але завважив, що розпочиналася цікава «вистава». Пошуки батька він поки що відклав. (До речі, Мишко ніколи не забував про обов’язок, що взяв на себе: все бачити і запам’ятовувати.)

…Іданфірс накручував срібного вуса на палець і похмуро зорив на кораблі, а точніше — на моряків. А ті стояли, опершись на парапети, і цвіркали слиною у воду. Іданфірс кахикнув у кулак, прочищаючи горло. Гукнув високим, як для своїх років (п’ятдесят з гаком), голосом:

— Мужі іонійські, ламайте переправу та йдіть собі. Віднині ви вільні. Моліться за звільнення богам і нам, скіфам. Ваших колишніх господарів ми доведемо до такого стану, що вони ні на кого не підуть війною.

— Слава богам! Слава скіфам! — обізвалися моряки і високо підкидали солом’яні капелюхи.

— Тоді починайте валити переправу, — закликав Скопасіс.

— Негайно почнемо. Аякже, — обіцяли моряки.

З берега було видно й чути, як моряки, галасуючи, метушилися на переправі.

Раптом із віддаленого корабля долинув начальницький голос.

— Агей, скіфи! Чуєте мене? Нам треба порадитись.

— Радьтеся. Тільки не довго, — дозволив Іданфірс.

Те, що без переправи перси загинуть у безмежному Степу, збагнув навіть Мишко. Збагнув і злякався. Не за себе, звичайно, а за Ксеркса, свого названого брата. Адже царевич для скіфів гарне надбання. Якщо його не вб’ють, то з багатою виручкою продадуть у рабство. Ідея! Він, Мишко, повинен побувати на раді мужів іонійських. З перших вуст почує рішення, що приймуть іонійці. Він дізнається про їхні плани і відразу перенесеться до Ксеркса. «О, сувора Апі, дозволь побувати на судні, де збираються старші охоронці мосту», — молитовно й гаряче шепотів,