Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

— Дарій уникає зустрічі з ворогом!

Коні різко рвонули вперед. Мишко дивом утримався в сідлі. Сіра кобила не відставала від червоного жеребця, скакала поряд. Мишко здогадався, що його везли до якогось великого начальника. І, звичайно, примусять розказати все, що він знав про скіфів.

«О, небожителі, не залишайте мене наодинці з бідою. Підкажіть, як мені бути», — шепотів хлопчик, підводячи очі до сліпучого неба.

Нічого не змінилося на небі. Навіть колір його залишався сліпучо-блакитним. Чомусь Мишко згадав Даниїла. Дідусь вчив бути розважливим і хоробрим. Отже, перш ніж розтулити рота, треба подумати. Не слід говорити зайвого. А коли вже сказав слово, то хоробро його захищай.

Галопуючі коні швидко наздогнали колісницю, розмальовану ліліями. Бігли поряд легким кроком.

— Повелителю, прийми мене. Маю для тебе важливе повідомлення, — вигукував Ксеркс, перемагаючи вітер.

Дарій, що дрімав на м’якому сидінні, жестом руки велів пустити до нього сина. Царські охоронці від’їхали від колісниці. Догідливо пропустили червоного жеребця і відігнали сіру кобилу.

Ксеркс кинув шкіряний повід одному із охоронців та легко скочив у колісницю. Звідти вимогливо крикнув до Мишка: «Стрибай!»

Нерухомим жаб’ячим поглядом Дарій дивився на синового товариша. Чому хлопчисько в його стані?

Візник, що сидів на одному з четвірки коней, запряжених у похідну колісницю, озирнувся. Дарій подав знак — візник завзято на всі боки розмахував хлистом. Високі колеса то провалювалися у рівчаки, то вискакували на бугри. Хлоп’ята трималися обома руками за бік колісниці, щоб з неї не вилетіти. Ось колеса вирівнялись і з монотонним гуркотом котилися шляхом. Ксеркс чемно почав:

— Дарію, Ахеменіде, дозволь звернутися.

— Дозволяю.

— Михайло, син Євстахія, обмовився, що скіфи недалеко.

— Це правда? — вийшов із рівноваги Дарій.

— Правда, — твердо сказав Михайлик. — Скіфи за цим ось валом. Вони рискають на конях, мов хорти, розшукують тебе. А ще не хочуть підпускати тебе до мосту. Скіфи заохотили іонійців розібрати міст.

— Брехливе щеня, я відрубаю тобі голову, — збісився Дарій і замахнувся коротким мечем.

Мишко втиснувся у куток колісниці. Та все одно гнув своє:

— Правда, правда.

Він так осмілів, що поривався сказати: «Я був на раді старших охоронців мосту. Чув їхні виступи». Та чомусь не наважився про це сказати.

«Здається, хлопчисько не вигадує», — приходив до тями Дарій. Цар вклав у піхви меч. Тримався за борт колісниці, що летіла в розкритий Степ, як птах, і нервово смикав плечима.

Мишко скосив очі на головнокомандуючого. Шкіра на його лобі ворушилася, мов хробаки після літнього дощу. Хлопчикові до сліз було жалко цього засмученого вродливого чоловіка. Перемагаючи подуви вітру, крикнув:

— О, царю! Не переживай. Маю приємну новину для тебе.

— Говори! — різко повернувся обличчям Дарій.

— Міст не зруйнований. Гістіей умовив іонійців не зраджувати Перса Дарія, зберегти міст.

Задумливий Дарій старанно витирав хустинкою річечку, що струмувала з-під брудного тюрбана. Мишко про себе зауважив: рука царя тремтіла.

Розмова вичерпалася. Ксеркс, який досі мовчав, крикнув до охоронця. Той підігнав до колісниці червоного коня. Царевич наказав подати коня і для свого названого брата.

Залишаючись у колісниці, яку несли довгоногі коні, Мишко мовчки споглядав таку картину. До Ксеркса, під яким танцював червоний кінь, під’їхав на сірій кобилі Аман. Товста пика розтягнулася, вдавала приємну посмішку.[52]

Із легкої задуми Мишка вивів Дарій. Цар, ніби ненароком, торкнувся Мишкового персня. Спитав, підморгуючи:

— Допомагає?

— Так, — жваво обізвався Мишко. — Я здатний ставати невидимим і літати. Не віриш?

Дарій тепло усміхнувся. Промовляв, дивлячись кудись уперед:

— Найвище благо на землі — мудрий, вірний друг. Ти хоч і дитина, але правильно поступив, розказавши мені, Дарію, про супротивника. Заодно довів, що вірний Ксерксу. (Цар перевів очі на принишклого хлопчика.) За це я, великий Дарій, беру тебе, Михайле, сине князя Євстахія, під своє крило.

Біля колісниці виріс вершник, що тримав на поводі запасного коня. Коня для названого брата царевича.

Перси рухались удень і вночі. Навіть спали на ногах. Від постійної гонитви люди і тварини знемагали від втоми і жаги.

У морі суцільного смутку і переживань вповні щасливими почувалися двоє хлоп’ят. Ще б пак! Вони володіли чарівним скарбом. Добра богиня Апі всі дитячі забаганки задовольняла. Так, Мишко із Ксерксом, для всіх невидимі, шмигали в повітрі подібно ластівкам. Іноді піднімалися високо-високо. Тоді з глибин небесного океану линув дитячий радісний сміх.

Радісний сміх, звичайно, чув Аман, котрий нудився на возі. Друзі не впускали його в своє коло. Через це Аман сердився на Ксеркса, а ще дужче — на Мишка. Сердився і ссав свого смачного пальця.

П’ятнадцять, можливо, менше днів рухалися перси до Дунаю. Хто знає, хто скаже, хто рахував? І ось наступила остання ніч їхнього перебування на північній землі. Ніч тоді стояла, як ебоніт.[53] Втомлені вкрай вояки ступили на берег. Одні продовжували рухатись, спотикаючись у грузькому піску, другі опускались на коліна й цілували його.

О, Гетська пустиня! О, жорстока Скіфія! Ви позаду!

Морок непроглядними шатами висів над водою. Із запаленими смолоскипами чи просто жмутками сухої трави, накрученої на палі, перси вдивлялися в ніч.

Біля візка, на якому куняло двійко хлоп’ят, зупинився вершник у червоних штанах. Перегнувся у сідлі й грубо торсав Мишка, будив його. Ксеркс заступився за