Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

– Іншим разом, малий, розкажеш, — обірвав розповідь Скіл.

Розвернувся і через плече кинув:

— Кликали мене до Іданфірса. Цар збирає старших.

І пішов розмашистою ходою. Навіть жодного разу не озирнувся.

Мишко довго дивився на осяяну червоними кучерями голову товариша. А коли вона зникла в метушливому натовпі, то зітхнув і засумував.

Він знову сам-один. У нього знову немає товариша. Скіл назвав його образливим словом «малий». Дав зрозуміти, що він, Мишко, для нього як менший брат. А братика люблять, жаліють, слідкують за ним, щоб не ускочив у шкоду. Але з меншим не товаришують, не діляться таємницями, не проводять разом день, від ранку до вечора. Ксеркс не такий. Спочатку царевич вів себе зарозуміло. Але потім вони потоваришували. Та ще й як! Мандрували разом, шукали пригод… Цікаво, чи сумує за ним Ксеркс? Ось до кого він, невидимий, відправиться. Ох, і здивується Ксеркс, коли він, Мишко, несподівано виросте перед ним.

Куріли багаття, розведені скіфами, і поширювали смачні запахи смаженини. У Мишка покотилася слинка. Підстрибуючи, він подався до найближчого гурту.

Коло трьох казанів чаклував зігнутий кухар. Замурзаний підліток повзав на колінах перед вогнем, розкладеним у ямці. Вкладав у ямку сухі коров’ячі кізяки і дмухав на них, щоб добре горіло. Помаранчеві язики тяглися канавкою й лизали усі казани. Трохи збоку на витолоченій траві кружкома сиділи кучматі чоловіки і жваво розмовляли. Кухар розігнувся і гукнув до них. Підбігли молодші. Шпарко підхопили казан і понесли до свого гурту. Обережно вивалили вміст казана на комишеву циновку, розстелену на траві. Пустий казан молодші проворно віднесли до кухаря.

Чоловіки глибоко втягували пару, що кучерявилася над золотистою пшоняною кашею. Брали її не виделками, не ложками, а пальцями. Старший у колі покраяв м’ясо. Він брав шматочки трьома пальцями і клав своїм товаришам у рот.

— Чого гав ловиш? — прикрикнув на Мишка кухар, зігнутий над казаном. — Допоможи казан перекласти.

Щоб не обпектися, Мишко обгорнув руки засмальцьованими ганчірками. За командою кухаря переклали крайній казан на звільнене місце. Там язики вогню були не червоними, а синіми.

— Ходи-но їсти! — гарикнув кухар на Мишка і відразу закашлявся — дим війнув у його бік.

На сплетеній із личаних стрічок підстилці лежала гора коржів. Мишко вибрав найбільший. Чемно попросив:

— Насип, будь ласка, на корж каші.

Кухар, не розгинаючись, мовчки виконав просьбу.

У колишньому перському таборі все рухалось і гвалтувало. Кожен скіф поспішав задовольнити свої бажання, тобто нахапати якомога більше добра, залишеного персами.

Мишко присів біля гурту вояків, що їли.

Скіфи старанно розжовували м’ясо. Час від часу прикладалися до турсуків, що лежали у траві, як поросята. Перекидалися короткими фразами.

— Затягується нарада.

— Затягується.

– І чого, скажіть, довго радитися?

— Дійсно, чого радитися?

— Та сідаймо на коней, доганяймо Перса, поки далеко не зайшов.

Останній цвіркнув убік крізь зуби, як красномовне підтвердження почуттів, що його розпирали.

— Ми не повинні випустити Перса зі Степу.

— Не повинні.

— Дуже гарні в нього коні.

— Колісниці теж гарні. Міцні й швидкохідні.

— Заберемо коней, заберемо колісниці.

— Не підпустимо Перса до мосту. Хай чалапає до Залізних Воріт.

— Ой, добряче провчимо Перса.

— Добряче.

— Хай ніхто не зазіхає на наш Степ.

— А то радяться…

Мишко наминав свою пайку і уважно слухав балачки кочівників. Він замало не вдавився коржем, коли на стежці, якою пішов Скіл, побачив тата. Вистрибом помчав батькові назустріч.

Цього разу Євстахій не був налаштований сюсюкатися з сином. Рішуче сказав:

— Слухай мене уважно.

— Я — суцільна слухавка.

Михайлик награно підставив від природи відстовбурчене вухо.

— Будь серйозним, — присадив князь сина. — Настають дуже гарячі дні. Іданфірс розпорядився, щоб негайно доганяли Дарія. Дітям у свиті царя не місце. Відправити тебе до матері теж неможливо: ніхто в ті краї не їде. Синку, доведеться тобі самому давати собі раду. Постарайся пристати до когось із кухарів. На війні коло казана найбезпечніше.

Жвава Мишкова уява відразу же намалювала замурзаного підлітка, що повзав на колінах, підпихаючи під казани коров’ячі кругляки. Мишко подумки (щоб не псувати предкові настрій) дав собі слово: ніколи-ніколи не служитиме кухарю, під час війни не сидітиме за казаном.

Розвернувши сина лицем до себе, Євстахій рвучко його обійняв. Слова князя звучали проникливо, схвильовано:

— Прошу, дбай про свою безпеку. І завжди пам’ятай: якщо з тобою трапиться біда, то нас, твоїх батьків, вона тяжко ранить. У мами слабке серце, вона не витримає… Ніколи не забувай про це.

— Татку, я подбаю про себе, не хвилюйся, — гаряче запевняв хлопчик тата.

Біля них зупинився молодий скіф, котрий тримав за повід коня.

Євстахій легко переніс своє тіло на низькорослу тварину.

— Прошу, будь обережний, — не переставав наставляти.

Сурмили на всі боки, сповіщаючи про похід на Перса. Окличники і ватажки загонів вигукували бойові гасла. Навколо них гуртувалися поплічники. Найголосніше дзвенів командирський голос Скіла. Гуками ватажку допомагали помічники. Мишко завважив: загін молодих вовків сильно розрісся. У нього входило не менше тисячі молодих відчайдух. Хлопчик зітхнув і засумував. Та через пару хвилин подумки заспокоїв себе: «За літо я витягнуся, подорослішаю. Тоді Скіл сам запропонує мені влитися в його загін». На цьому місці його роздуми обірвалися — хтось гупнув його кулаком у спину. Старечий голос проскрипів: