У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

"Пане голово! Що загинула третя імперська німецька ескадра в водах Ірбенської протоки, винен не розвідник Альфред фон Бенсберг, відомий під кличкою Клюг, а німецький генштаб, що ігнорував наявність російської контррозвідки, коли планував операцію. Це вам буде уроком на майбутнє. Я буду дуже засмучена, якщо мого колегу і добре виховану людину - Альфреда фон Бенсберга незаслужено суворо покарають. Він з усіх своїх сил прагнув виконати завдання. Олена Дмитрівна".

Воронов налив одну по одній дві чарки і жадібно їх випив.

- Капітаном другого рангу були ви, пане Воронов? - запитав Фред.

Якусь мить Воронов осоловіло дивився на співрозмовника.

- Я цього не сказав... А загалом...

Были когда-то и мы рысаками

И кучеров мы имели лихих...- несподівано свіжим для своїх років голосом проспівав Воронов.

- Розумієте, я той... перебрав. Як ішов до вас, я вже клюкнув. І біля цього столу перехилив трохи... Старий стаю! П'янію...

- Це ж у ваші роки небезпечно!

- Небезпечно? Та мене ще довбнею не доб'єш. І службі не шкодить. Перевіряли. Напували, мов бика. Дресировка старого розвідника виручила. Жодного секрету не виказав! Тому і тримають... Вигадник... І оцю історію з вашим польотом у Мадрід вигадав... О, здається, мене дужче розбирає... Слухайте, Фред! Дайте я вас поцілую... Не хочете? А справді, кому мої поцілунки потрібні? Старий самітний ворон без гнізда! Служу кому завгодно. Хто більше дасть...

Воронов схопив серветку, завченим, спритним рухом перекинув її через ліву руку.

- Чіво ізволіте-с? - з лакейською запопадливістю, напівуклоняючись, запитав він.

І раптом випростався.

- Фред! Не сердьтеся! Хоча... який ви Фред! Такий, як я Воронов... Та хто я насправді, ніколи не дізнаєтесь. Не хочу ганьбити роду... А може, перед смертю і скажу. Ви в Сибіру жили? Люблю Сибір! Ой, як люблю! Простір! Широчінь! Гуляй, душа, без кунтуша...

Воронов урвав мову, силкуючись щось пригадати, потер пальцями брижі на чолі, немов розминаючи їх, і махнув рукою.

- Слухайте, друже! Я не такий уже забудько! Я памятаю... все добре пам'ятаю. Шеф доручив мені розповісти вам про школу, про її завдання й іншу петрушку. Але я впився... Іншим разом цю шарманку прокручу... Увімкніть цього шпигуна, - Воронов ткнув пальцем у напрямі домофону, - і скажіть тридцять п'ятому, щоб забирали звідси тіло старого Ворона... А ви, як будуть мене тягти, співайте: "Нині отпущаєші раба твоего, владико..."

Фред подзвонив.

Воронов ще щось белькотав, поривався кудись іти, та денщик, що за хвилину з'явився в боксі, напрочуд швидко його вгамував, поклавши на коляску-ліжко. Старий одразу заснув.

А Фред, відсунувши недоїдений сніданок, підійшов до вікна і довго дивився в садок. На блакитному небі не було ані цяточки. Але перед очима Фреда майоріли два чорних крила. Здавалося, то кружляє і кружляє в пошуках притулку великий підбитий птах.

Птах без гнізда.

- Скажіть, гер Нунке, для чого ви мене привезли сюди? На якого біса я вам здався? Саме я? Генріх фон Гольдрінг. Облишмо на хвилину осоружне прізвисько, на яке я повинен відгукуватись. До речі, добираючи мені ім'я, ви не виявили великої винахідливості й смаку. Смішно, але ця дрібниця мене дратує. Ніби напнули на мене карнавальну личину такого собі пересічно-середнього дурника...- Фред зім’яв у пальцях щойно запалену сигарету і сердито жбурнув її в попільничку.- Попереджаю, я не звик до ролі безголосого попихача, пішака, котрого хитромудрі гравці спроквола совають по шахівниці!

Нунке докірливо похитав головою.

- Пхе, бароне, я вас не впізнаю! Виявити стільки витримки після своєї появи тут, одурити самого професора... Хотілося б мені розповісти йому дещо і після цього глянути на його пику! Так от, допливати до самісінького берега і раптом уже на мілкому втратити рівновагу! Чи, може, це нова симуляція, га? Щоб ухилитись від боротьби? Я знаю багатьох, які після поразки з вовків обернулися на побитих псів, що, підібгавши хвоста, чимдуж тікають у кущі.

- Я не з побитих псів, але й не з тих, що хвіст тримають трубою.

- Тоді маю цілковите право себе поздоровити. Бо для нас шкідливі і перші й другі. І, мабуть, другі - найбільше. Вони привертають до себе увагу.

- Вам не здається, що я вже осягнув ці азбучні істини і затримуватися на них не варто? Може, ви поясните, до якого саме берега я доплив? Тільки конкретно, без узагальнень. Мене, насамперед, цікавить те, що стосується моєї персони безпосередньо.

- А я і зайшов для того, щоб поговорити про дальшу вашу долю.- Нунке зручніше вмостився в кріслі, даючи зрозуміти, що розмова буде довга.- Ви вже маєте уявлення про наш заклад?

- Ані найменшого. Звісно, я говорю не про її загальний напрям, а про структуру, конкретні завдання. Після милої прогулянки за документами мені здалося, ніби я дещо розумію, але відтоді минув тиждень, а я все ще в якомусь невизначеному становищі напівв'язня.

- Тобто?

- Тепер дверей мого боксу не замикають, я можу вільно ходити по садку, заглядати в бібліотеку. І тільки. Куди б я не поткнувся в самому приміщенні, вартовий мені зараз-таки заступає дорогу, пославшись на якийсь список. Мовляв, мого імені в ньому нема.

- Що вас досі тримають на правах новака, признаюся, для мене новина. Нерозпорядливість Шлітсена. Сьогодні ж,