У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- Пробачте, Хуан! Слово "поліція" вивело мене з рівноваги. Не тому, що в мене з нею якісь особисті рахунки. Просто не люблю насильства, підступу і таке інше... Про нашу поїздку вас теж щось питали?

- Так. Особливо допитувались, чому ви запросили мене до ресторану. Я пояснив це тим, що ви не знаєте мови... Повірте, сеньйор, жодного зайвого слова від мене не почули. Сказав лише, куди їздили, і все...

Хуан Лопес так щиро був засмучений підозрою, яку сам на себе викликав, що в Фреда відлягло від серця.

- Та цур йому пек! Годі про це. Скажіть краще, чому околиці назвали терновим вінком?

- Бачте, через клімат, взимку холодний і вітряний, а влітку пекучий і теж вітряний, та ще через недостачу води. Ма'дрід раніш зростав дуже повільно. Ще з середини минулого сторіччя тут налічувалося ледве двісті тисяч жителів. Річка Мансанарес маловодна і в спеку зовсім пересихала. Після побудови каналу, що увібрав у себе води з вершин Гвадаррами, картина відразу змінилася. Місто почало бурхливо зростати. З'явилося чимало парків, мов гриби, зростали розкішні вілли. Зводились все нові й нові підприємства. Вони потребували робітників, багато робочої сили. Навалом посунули сюди люди. Будуватись не було коли і не було за що. Тулилися, де хто міг. От і створився вінок з халуп. Мабуть, жодне велике місто таких не бачило! Зважте, значна частина підприємств Мадріда - дрібні. Сотні їх щороку банкрутують, прогоряють, як поміж себе ми кажемо, і робітник, який вчора працював, сьогодні - безробітний. Тут і халупа вже - недосяжна мрія... Мабуть, удесятеро зросло місто, а про благоустрій околиць ніхто не дбає...

Скоро Фред пересвідчився, що Хуан не перебільшував. Здавалося, з раю, яким поставав в уяві тепер центр, людину перенесли просто в пекло. Мешканці околиць, справді, тулилися, а не жили. Тулилися серед смітників, брухту, бруду.

- Я бачив околиці Берліна, Парижа, багатьох інших міст, читав про трущоби Чікаго і Нью-Йорка, але такого не уявляв! - вихопилося у Фреда.

- Тут ще нічого, на північній околиці гірше, - зітхнув Хуан.

Так, "терновий вінок" цілком виправдував свою назву! І носив його розіп'ятий, зраджений, проданий іспанський народ.

Частину дня Фред збирався присвятити музею Прадо, але після щойно побаченого наважитися на це не зміг. Він знав: всі витвори мистецтва здадуться йому тепер облудними і фальшивими. Сприйняти їх він був просто не здатний.

Після скромного обіду в невеличкому ресторанчику Фред попросив Хуана проїхатися вздовж парку Каса де Кампо і далі повз університетське містечко.

- Тут, здається, були запеклі бої за Мадрід? - запитав він, коли вони в'їхали в майже суцільну зелену зону.

- Так, були...- після довгої паузи відповів Хуан Лопес.- Тільки мені про це краще не згадувати. Сьогодні. Може, колись ще побачимось, тоді розповім...

Розпрощався Фред з Хуаном пізно ввечері, вкрай стомлений довгою поїздкою, силою нових вражень. Водій таксі довго і міцно тиснув руку свого не зовсім звичайного пасажира.

- Сеньйор, ще раз прошу, не думайте про мене лихого! Я трудівник і жодної людини не зрадив.

- Не маю найменшого сумніву... камарад! - підкреслив останнє слово Фред.

Очі Хуана вдячно засвітилися.

Перш ніж зайти до свого номера, Фред, про всяк випадок, постукав у суміжні двері. Ніхто йому не відповів.

Перевтома далася взнаки - сон навалився відразу, мов величезна брила. Коли ранком задзвонив телефон, Фредові здалося, що відтоді, як його зморив сон, минуло не більше години.

Та номер готелю заливало щедре сонце, телефон дзвонив не вгаваючи.

- Куди ви, чорт забирай, поділися! -долинув з трубки знайомий хрипкий голос.

- Просто міцно спав. Даруйте, не сподівався, що подзвоните так рано.

- Мерщій спускайтеся вниз! Чекатиму вас у машині.

Спросоння не збагнувши, чого й так поспішно викликають, Фред швидко одягнувся і хвилин за три вже вийшов з готелю.

Вчорашній незнайомець чекав його в розкішному "форді".

- Чому без речей? - не вітаючись, запитав він.

- Слово "мерщій" я зрозумів буквально. Дозвольте повернутись, забрати чемодан і розрахуватись?

- Розрахуються без вас! Сідайте! їдемо на аеродром. Тон наказу був настільки категоричний, що заперечити Фред не наважився.

Хвилин з десять їхали мовчки. Незнайомець спочатку сердито сопів, потім несподівано розсміявся.

- Ось вам за втрачені речі! - сказав він, вийнявши з старомодного гаманця фатальну п'ятдесятидоларову купюру.

- З вашого дозволу, я передам її Нунке.

- Як хочете...

До аеродрому незнайомець не озвався більше й разу. Фред теж похмуро мовчав. З ним повелися не дуже чемно, і він не хотів приховувати, наскільки це його образило.

Цього разу дорога до аеродрому здалася Фреду значно коротшою.

Він здивувався, що машина зупинилася так скоро. Та попереду бовваніли крила? літаків.

Здоровенний водій взяв під пахву згорнутий і не дуже ретельно зашитий гобелен і озирнувся, чекаючи наказу власника машини.

- Не випускати аж до літака, - коротко наказав той.

- Це мене чи гобелен?-ущипливо запитав Фред, хоч і розумів, що стерегтися з документами треба.

Незнайомець примружив очі:

- А знаєте, ви мені сподобались.

- Тоді, може, скажете, куди подівся Браун?

- Якщо вам хочеться сказати надгробну промову над його труною - ви запізнилися, - відповів незнайомець.