У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- Не розумієте ви мене, Фред, чи не хочете зрозуміти! От ви живете зараз в Іспанії. Але ви, фактично, серед друзів, однодумців. Нунке, Шлітсен, не буду перелічувати, - всі вони ваші співвітчизники. А я як виїхав, певніше, втік з батьківщини в дев'ятнадцятому році, то й тиняюся по білому світу. Двадцять шість років! Ви розумієте: двадцять шість! Більше, ніж ви загалом на світі живете. Адже вам двадцять чотири?

- Вже двадцять п'ятий.

- От бачите! Заздрю я вам. Просто заздрю.

Воронов вихилив другу чарку, знову понюхав скоринку і надкусив огірок.

- А не здається вам, пане генерал, що заздрити мені нема чого? Ви ж чудесно знаєте: першої-ліпшої години мене можуть послати на чужу землю, і хто знає, яка мені судилася доля. В кращому випадкові життя на чужині, тривожне, напружене, в гіршому - дев'ять грамів свинцю і "со святими упокой".

- Хочете, скажу, чому я вам заздрю? От зараз скажу, поки не напився, як свиня.

- З охотою вислухаю.

- Ви дуже молодий. Це раз. Але ви вже, як кажуть росіяни, стріляний горобець і маєте великий досвід у нашій справі. Це два. Ви чудесно володієте російською мовою, знаєте життя в Росії. Якщо навіть вас туди і пошлють, можливість вашого провалу дуже мала. Це три. І не тільки це. Потрапивши в Росію, ви, як німець, хоч і почуватимете себе серед чужих, та почуття помсти за розгромлену росіянами Німеччину даватиме вам чималу втіху... Не те, що я! Вірите: під час війни слухаю радянські зведення і десь глибоко в душі жевріє гордість - ага, нарізалися на росіян! Це вам не Франція! Гіркості цього почуття ви ніколи не взнаєте. Це вам чотири. А п'яте те, що вас, здається, взагалі нікуди не пошлють, а лишать викладачем при школі...

- Боюсь, що ви помиляєтесь...

Фред уважно спостерігав за виразом обличчя співрозмовника. Ні, здається, ще не п'яний.

- Але, прошу, зробіть вигляд, - вів далі Воронов, - що ви нічого не чули. Це я вам видав перший аванс за дружбу... Тільки знаєте що: не довіряйте долі! Зрадниця вона, як і кожна баба. Сьогодні кокетує з тобою, цілується, а завтра, шльондра клята, верть хвостиком - і до іншого переметнулася,.. Ні, ні, ви не дивіться на мене так. Дві чарки для Воронова - це однаково, що для слона французька булочка... Півлітра - порядок. Що поверх того - то від лукавого... І зі мною замолоду доля кокетувала. І я колись щастя, здавалося, за хвіст тримав. Вирвалося! Певніше, вирвали і під зад коліном дали. Так турсонули, що з Далекого Сходу аж до Франції летів... А я ж був одним з найкращих агентів розвідки, а потім контррозвідки! І не якої-небудь, а одної з найкращих - російської! Не вірите? А от давайте я вам розповім один випадок. Я навіть чарку відставлю, поки розповідатиму. Хочете?

- Ще б пак!

- У лютому 1916 року німецька розвідка послала в Росію одного з найкращих своїх агентів - Альфреда фон Бенсберга. А треба сказати, що цей Бенсберг за два роки, вже під час війни, чотири рази відвідував Росію і щасливо повертався додому. Це була, як тепер кажуть, нова зірка на небосхилі кайзерівської розвідки. Йому тоді минуло щось, здається, років з тридцять.

Так от, на цей раз він прибув до Прибалтики з документами багатого сибірського купця і з завданням - за всяку ціну роздобути план проходу через заміновані поля в Ірбенській протоці. Німці знали, що наші есмінці проходять через цю протоку, а от їхні спроби прослизнути нею до Ризької затоки були марні.

У ті часи штаб російського військово-морського з'єднання, яке базувалося в Ризькій затоці, містився в Пярну. Тож природно, що німецький розвідник прибув саме сюди. Оселився в найкращому готелі і став жити широко, як і годиться багатію. Вдень був заклопотаний купецькими справами, а ввечері - бали, ресторан. От тоді він і познайомився з молодою вродливою вдовою, чоловік якої рік тому загинув на війні.

Удова вже скинула жалобу і почала виїздити в світ. І де б вона не з'являлася, завжди біля неї можна було побачити закоханого купця. Він оточував її найпильнішою увагою, надсилав квіти, коштовні подарунки і все таке інше - ви самі знаєте, як поводять себе у подібних випадках безмірно закохані чоловіки... Але Олена Дмитрівна- так звали молоду жінку - досить стримано ставилася до нового залицяльника. Справа в тому, що у неї був наречений -- молодий красень, капітан другого рангу, який працював у штабі з'єднання. Ви, певно, вже здогадалися, що саме на нього, а не на вдову, націлився псевдокупець. Капітан був перевантажений роботою в штабі - адже точилася війна! - і міг приділити Олені Дмитрівні лише години. У такі дні вона замикалася в своєму особняку і нікого більше не приймала. І виходило так: коли в Олени Дмитрівни прийом - нема капітана, коли є капітан - нема прийому.

А час квапив, в Берліні не хотіли, не могли більше чекати! Тоді Альфред Бенсберг вирішив прискорити хід подій. Він встановив нагляд за особняком молодої жінки і, коли одного вечора капітан зайшов до неї, почекав з півгодини на ґанку, а потім і сам натиснув на кнопку дзвінка. Раз, другий, третій... Нарешті покоївка відчинила двері і, одержавши від пізнього відвідувача досить крупну купюру, не зовсім впевнено запросила його до вітальні.

- Зачекайте, Олена Дмитрівна трохи зайнята.

Альфреду довелось чекати досить довго. Він уже почав нервувати, передбачаючи, що і цього разу з капітаном йому не познайомитись: до вітальні долинав відгомін досить бурхливої розмови. Слів розібрати Альфред не міг, але ясно було, що розмова ведеться на верхньому регістрі, як кажуть музиканти...

- Я півчарочки, - перервав розповідь Воронов, - щось у горлянці пересохло.