П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Низькі багнисті береги приток густо вкривала рослина, що її Гарріс назвав папірусом і не помилився назвою.
Мандрівники перейшли заболочені місця, і знов над ними напнулося зелене шатро. Вузенька стежина, як і раніше, звивалася в хащах.
Гарріс показав місіс Велдон і Дікові Сенду прекрасні ебенові дерева, які відрізняються від звичайних дерев набагато більшими розмірами, а також чорнішою й твердішою деревиною.
Дарма що загін уже одійшов далеченько від моря, на його шляху все ще траплялися цілі мангові гаї. Стовбури цих дерев, вкриті товстим шаром лишайників, здавалися одягнутими в хутро. Мангові дерева дуже тінисті, їх цінують за напрочуд смачні й корисні плоди, і все ж, як розповідав Гарріс, жоден тубілець не наважиться розводити їх. «Хто посадить мангове дерево, той помре!» — таке тут існує повір’я.
Після обіду й короткого перепочинку маленький загін пішов угору горбастим схилом, що був ніби передгір’ям гірського пасма, яке тяглося понад берегом.
Дерева тут росли не так густо, тільки подекуди стояли купами, але йти не стало легше: земля поспіль заросла височенними травами. Мандрівники опинилися ніби в джунглях Східної Індії. Рослини тут буяли не так, як у гирлі річки, але були вищі й густіші, ніж у помірному поясі Старого й Нового Світів. Кругом росли індигоноски66.
Як сказав Гарріс, індигоносна — найпоширеніша і найживучіша тутешня рослина: досить землеробові занедбати поле — і воно відразу заростає цим бур’яном, який тубільці шанують не більше, ніж європейці будяк або кропиву.
Проте мандрівникам жодного разу не трапилось таке поширене на Американському континенті дерево, як каучуконос. Тим часом такі його різновиди, як Ficus Prinoides, Cistilloa Eiastica, Cecropia Peltata, Coliophora utilis, Camerania latifolia, a надто Syphonia eiastica, майже скрізь ростуть по лісах Південної Америки. А тут, на превеликий подив мандрівників, не було жодного каучуконоса.
Дік Сенд давно пообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звісно, був дуже розчарований, коли почув, що з цього дерева добувають тільки каучук: він гадав, що м’ячі, повітряні кулі, ляльки, паяци ростуть просто на його гілках. І Джек почав нарікати.
— Зажди, мій хлопчику, — сказав Гарріс. — Ти ще надивишся на каучукові дерева: довкола асьєнди їх росте безліч.
— А вони справді гумові? — спитав Джек.
— Справді! А тим часом, щоб не так довго чекалося, хочеш з’їсти он ту грушку?
Гарріс зірвав з дерева кілька плодів, на вигляд таких же соковитих, як і персики.
— А ці плоди не отруйні, містере Гарріс? — спитала місіс Велдон.
— Можете мені повірити, що ні, — відповів американець і вп’явся в один з плодів своїми гарними білими зубами. — Це плід мангового дерева.
Джека не довелось просити двічі, й він наслідував приклад Гарріса. Він заявив, що ці «груніки» дуже смачні, й Гарріс підійшов до мангового дерева, щоб нарвати ще. Манго цього сорту достигають у березні або квітні, а що інші дерева дають стиглі фрукти тільки у вересні, то манго були дуже до речі.
— Дуже смачно! Дуже смачно! — повторював малий Джек, наминаючи манго. — Але мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимусь, і я хочу бачити гумове дерево!
— Побачиш, скоро побачиш, мій любий Дже-ку, — заспокоювала його місіс Велдон. — Адже містер Гарріс обіцяв тобі.
— Це ще не все, — вів далі Джек, — мій друг Дік обіцяв мені ще щось!
— Що ж іще обіцяв тобі твій друг Дік? — усміхаючись, спитав Гарріс.
— Пташок-мух!
— Побачиш і пташок-мух, мій хлопчику! Тільки не тут', а далі… далі… — відповів Гарріс.
Малий Джек мав право вимагати, щоб йому показали чарівних пташок-мух, тобто колібрі: адже він потрапив до країни, де їх сила-силенна. Індіанці, які так майстерно плетуть з їхнього пір’я прикраси, дали цим чарівним представникам пернатого світу найпо-етичніші імена. Вони називають їх «сонячним промінням», «царицями квітів», «небесними квітами», «самоцвітами, що міняться у сяєві дня». Кажуть — і в це можна повірити, — що в індіанців є поетичні імена для кожного зі ста п’ятдесяти видів колібрі.
Однак мандрівники поки що не бачили дивовижних пташок-мух, і малому Джекові доводилось вдовольнитися самими тільки Гаррісовими обіцянками. За словами американця, загін одійшов ще не дуже далеко від берега, а колібрі не полюбляють відкритих просторів біля океану. Зате людей вони не бояться, тож у асьєнді Сан-Фелісе цілісінький день тільки й чути їхній крик «тер-тер» та лопотіння крилець, що нагадує хурчання прядки.
— Ой, як мені хочеться бути вже там! — вигукнув малий Джек.
Щоб якнайшвидше дістатися до асьєнди Сан-Фелісе, треба було якомога рідше спинятися в дорозі. І місіс Велдон та її супутники вирішили робити тільки вкрай необхідні для перепочинку зупинки,
Ліс почав змінюватися. Між деревами чимдалі частіше траплялися широкі галявини. Сонячне проміння пронизувало трав’яний килим, з-під якого рясно прозирали брили рожевуватого та синюватого каменю. Деякі пагорбки густо поросли сасапа-реллю67. Пробиратись вузькими лісовими стежками було зручніше, і всі шкодували, що вони лишилися позаду.
До заходу сонця маленький загін відійшов од берега на вісім миль. У дорозі не трапилось ніяких пригод, і навіть ніхто дуже не втомився. Щоправда, це був тільки перший день переходу; безперечно, далі передбачались куди важчі етапи.
На відпочинок стали за загальною згодою. Вирішили не розташовуватись табором, а просто переночувати на траві. Одного вартового, якого змінював би інший через кожні дві години, було цілком досить, бо ні тубільців, ані хижих звірів боятися не доводилось.
