Українська література » Пригодницькі книги » П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Читаємо онлайн П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
думати, — відповів Гарріс. — А може, вам здалося, і то були просто страуси?

— Страуси?! — в один голос спитали Дік Сенд і місіс Велдон, здивовано перезирнувшись.

— Так, звичайнісінькі страуси.

— Але ж страуси — птахи, отже, в них дві ноги.

— Авжеж, — кивнув головою Гарріс, — я саме і помітив, що ці тварини, які так швидко повтікали, двоногі.

— Двоногі? — повторив юнак.

— А мені здалося, що ці тварини чотириногі, — сказала місіс Велдон.

— Мені також, — озвався старий Том,

Бет, Актеон і Остін теж підтвердили, що тварини чотириногі.

— Страуси на чотирьох ногах! — зайшовся реготом Гарріс. — Оце дивина!

— Тим-то ми й подумали, що то були жирафи, а не страуси, — сказав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні! — твердо мовив Гарріс. — Ви, напевно, погано їх роздивилися. Адже ці тварини миттю повтікали. Зрештою, в таких випадках помиляються і досвідченіші за вас мисливці.

Як послухати американця, то все ніби скидалось на правду. Здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Дзьоб страуса можна прийняти за морду жирафа; і в того, і в того довга тонка шия, а голова закинута назад. Власне, страус схожий на жирафа, якому бракує задніх ніг. Тож двоногого страуса легко переплутати з чотириногим жирафом, особливо коли вони зненацька з’являються і миттю зникають. Та найвагоміший доказ помилки місіс Велдон і її супутників — те, що жирафи в Південній Америці не водяться.

— Здається, — мовив Дік Сенд, — страуси теж не водяться в Південній Америці?

— Отут ви помиляєтесь, мій юний друже, — заперечив Гарріс. — Саме в Південній Америці є один з видів страуса — нанду. Його ми й бачили.

Гарріс казав правду. Нанду — досить поширений представник родини страусових на південноамериканських рівнинах. Це великий птах, до двох метрів заввишки. В нього прямий дзьоб, пухнасте пір’я, довгі крила з синюватим пір’ям, трипалі ноги з пазурами. М’ясо молодого нанду дуже смачне.

Ці та інші — до речі, точні — дані навів Гарріс, який добре знав життя та звички нанду. Місіс Велдон і її супутникам довелось визнати, що вони помилилися.

— Можливо, ми ще зустрінемо табуни страусів, — додав Гарріс. — Тоді вже придивляйтеся пильно, щоб не помилятись і не плутати птахів із чотириногими. А головне, мій юний друже, не забувайте моїх порад — не стріляйте в жодну тварину. В нас поки що немає потреби полювати, щоб прохарчуватися, і я повторюю: не треба виявляти пострілами нашу присутність у лісі.

Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.

Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.

— Там, місіс Велдон, — казав він, — про вас потурбуються, і за кілька днів ви як слід відпочинете. Можливо, ви не знайдете на фермі тієї розкоші, до якої звикли у себе в Сан-Франциско, однак побачите: і в нас житла не позбавлені комфорту. Не такі вже ми й дикуни.

— Містере Гарріс, — відповіла місіс Велдон, — ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.

— Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Велдон?

— Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б’є пропасниця.

— Так, це туї' буває, — кивнув головою Гарріс. — Хоч клімат цього плоскогір’я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.

— Однак завбачлива природа, — озвався Дік Сенд, — насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.

— Які, мій юний друже? — здивовано спитав Гарріс.

— А хіба туг не ростуть хінні дерева? — і собі спитав Дік Сенд.

— Ба й справді, — згодився Гарріс, — тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.

— Але мене дивує, — вів далі Дік Сенд, — що ми й досі не бачили жодного хінного дерева!

— Розумієте, мій юний друже, — відказав Гарріс, — хінне дерево не так легко розпізнати. Дарма що воно високе, має широке листя й рожеві духмяні квіти, — його ще треба знайти. Ці дерева майже не ростуть групами; вони здебільшого розкидані поодинці поміж інших дерев. Індіанці, які збирають хінну кору, пізнають їх тільки по вічнозеленому листю.

— Якщо ви побачите хінне дерево, містере Гарріс, то покажете мені, коли ваша ласка, — попросила місіс Велдон.

— Неодмінно, місіс Велдон, але в асьєнді ви знайдете вдосталь сірчанокислого хініну. Це куди кращі ліки, ніж кора хінного дерева69.

День минув без пригод. Настав вечір, і на ночівлю спинилися як звичайно. Досі погода була сонячна й суха, але невдовзі слід було чекати дощу: від землі підіймалися теплі випари, огортаючи ліс густим туманом. От-от мав початися сезон дощів.

На щастя, завтра перед маленьким загоном гостинно розчиняться двері асьєнди. До неї — всього кілька годин ходи.

За підрахунками Гарріса, до асьєнди залишалося щонайбільше шість миль. І все ж на ніч було вжито звичайних застережливих заходів. Том і його товариші мали вартувати по черзі. Дік Сенд не хотів легковажити жодною дрібницею. Він виявляв більшу, ніж будь-коли, обережність. У нього зародилася страшна підозра, однак поки що юнак не хотів нікому про неї говорити.

На ночівлю стали під групою високих дерев. На-томлені, всі швидко поснули. Та невдовзі їх розбудив голосний крик.

— Що таке? Хто кричить? — спитав Дік Сенд, який першим схопився на ноги.

— Це я… Це я

Відгуки про книгу П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: