П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Дінго у відповідь люто загавкав. Це ім’я вплинуло на нього, як завжди, і він кинувся вперед, ніби Негору й справді ховався десь у чагарях.
Гарріс бачив усю цю сцену. Він підійшов до Діка.
— Що ви сказали Дінго? — спитав він.
— Та нічого такого, містере Гарріс, — мовби жартома відповів Том. — Ми тільки спитали його, чи, бува, немає звісток від одного нашого супутника з «Пілігрима», який десь пропав.
— А-а, — мовив американець, — це ви про того португальця, корабельного кока?
— Еге ж. Дивлячись на Дінго, можна подумати, що Негору недалечко від нас.
— Як би він зайшов аж сюди? — спитав Гарріс. — Скільки мені відомо, він ніколи не бував у Болівії.
— А може, він од нас це приховав, — відповів Том.
— Дивно! Навіщо йому це приховувати? — мовив Гарріс. — Коли хочете, обшукаймо кущі. А що, як з бідолахою скоїлося лихо і він потребує допомоги?
— Гадаю, це ні до чого, містере Гарріс, — відповів Дік Сенд. — Якщо Негору сам дістався аж сюди, то сам і вибереться звідси. То, видно, такий, що не пропаде!
— Як хочете, — відповів Гарріс.
— Годі-бо, Дінго, замовкни! — гукнув Дік Сенд, щоб скінчити цю розмову.
Друге спостереження юнака стосувалося Гаррі-сового коня.
Здавалося, кінь не чує «духу стайні». Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль.
«Аж ніяк не схоже, що кінь повертається додому», — думав Дік Сенд.
Уранці Гарріс сказав, що асьєнда всього за шість миль; до п’ятої години пополудні вони напевне пройшли милі чотири.
А кінь так само не чув «духу стайні», й ніщо довкола не показувало на те, що десь поблизу розташована така велика плантація, як асьєнда Сан-Фелісе.
Навіть місіс Велдон, яка через хворобу сина досі нічого не помічала, звернула увагу на те, що місцевість усе ще безлюдна. Жодного тубільця, жодного робітника з асьєнди, до якої так близько! А може, Гарріс заблудився? Ні! Вона відкинула цю думку. Нова затримка загрожувала життю її Джека…
Гарріс своїм звичаєм ішов попереду. Проте він, здавалось, тепер вдивлявся в глиб лісу, поглядав праворуч, ліворуч, як людина, не дуже певна себе або своєї дороги.
Місіс Велдон заплющила очі, щоб не бачити цього.
За рівниною з милю завширшки знову розкинувся ліс, щоправда, не такий густий, як на заході; маленький загін знову вступив під шатро дерев.
О шостій годині вечора вони підійшли до чагарів, крізь які, мабуть, недавно проклав собі шлях гурт великих тварин.
Дік Сенд пильно роздивлявся навколо.
Багато вище людського зросту гілля було пообламуване. Крізь притоптану траву на вологій землі виднілися сліди. Таких слідів не могли залишити ні ягуари, ні кугуари, ані лінивці. А хто поламав на такій висоті гілля?
Тільки слони вичавлюють такі величезні сліди й протоптують таку дорогу в непрохідному чагарнику! Але слони не водяться ні в Південній Америці, ні в Новому Світі взагалі, їх туди ніколи й не завозили…
Отже, припущення, що це сліди слонів, — зовсім неймовірне.
У всякому разі, Дік Сенд нікому не звірив своїх думок. Він навіть не став розпитувати американця. Та й чого можна сподіватись від людини, яка сказала на жирафів, що то страуси? Гарріс знов щось би вигадав, а їхнє становище від цього однаково не змінилося б.
Дік Сенд уже склав собі певну думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник! Юнак чекав тільки нагоди, щоб викрити американця, і все свідчило про те, що гака нагода от-от трапиться.
Але яку потаємну мету ставив перед собою Гарріс? Яку7 долю готував потерпілим з «Пілігрима», що довірилися йому? Дік Сенд і по катастрофі судна вважав себе відповідальним за своїх супутників. Він повинен — більше, ніж будь-коли досі! — зробити все, що від нього залежить, для порятунку людей, викинутих бурею на цей берег. Тільки він може врятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду жінку, її маленького сина, кузена Бенедикта, негрів. На борту «Пілігрима» він діяв як моряк, але що він мав робити тут? Як запобігти страшній небезпеці? А що небезпека близько — він відчував.
Дік Сенд не хотів заплющувати очей на жахливу дійсність. П’ятнадцятирічний капітан «Пілігрима» знов мусив брати на себе обов’язки керівника за цих грізних обставин. Але він не хотів нічого говорити, щоб передчасно не тривожити бідолашну молоду матір; він скаже їй усе тоді, коли настане час діяти.
Дік ішов, як завжди, попереду загону. Раптом він побачив у широкому потічку кілька величезних тварин.
«Гіпопотами! Гіпопотами!» — мало не вихопилося в нього.
Справді, під порослим осокою берегом бовтали-ся у воді гіпопотами. Товсті тулуби на куцих дебелих ніжках, величезні голови з тупими округлими мордами, гладенька коричнева шкура й ікла завбільшки з фут у роззявлених пащах.
Гіпопотами в Америці?!
Загін ішов не спиняючись аж до вечора. Але втома давалася взнаки навіть найсильнішим. Справді, давно вже час дістатися до місця! Або ж знов ночувати в лісі…
Геть захоплена турботами про малого Джека, місіс Велдон не помічала втоми, але сили її вже вичерпались, її супутники також знемоглися. Тільки Дік Сенд тримався; усвідомлення свого обов’язку додавало йому снаш.
Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми — з широким кривим лезом та колодкою зі слонової кості, поцяцькованою невигадливою різьбою.
Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і
