Українська література » Пригодницькі книги » П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Читаємо онлайн П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
крикнув! — відповів кузен Бенедикт.

— Що з вами? — озвалася місіс Велдон.

— Мене щось укусило!

— Змія?! — злякано скрикнула місіс Велдон.

— Ні, ні, не змія, а якась комаха. О, є! Я її впіймав!

— Ну, то роздушіть вашу комаху, — порадив Гарріс, — і дайте нам спати, містере Бенедикт!

— Роздушити комаху? — вигукнув кузен Бенедикт. — Нізащо в світі! Я повинен роздивитися, що воно таке.

— Якийсь москіт, — мовив Гарріс, здвигнувши плечима.

— Ні, ні! Це муха, — відповів кузен Бенедикт. — До того ж страшенно цікава муха!

Дік Сенд засвітив свій кишеньковий ліхтарик і підійшов до кузена Бенедикта.

— О, невже? — вигукнув ентомолог. — Ось довгождана винагорода за всі мої невдачі й розчарування! Нарешті я зробив велике відкриття!

Він не тямив себе від щастя. Очі його переможно сяяли. Він дивився на муху захопленим поглядом і, здавалось, ладен був її розцілувати.

— Що ж це за комаха? — спитала місіс Велдон.

— Комаха з ряду двокрилих, кузино, та ще й яка чудова!

І кузен Бенедикт показав муху, трохи меншу від бджоли, попелястого кольору, з жовтими смужками внизу черевця.

— Вона не отруйна? — спитала місіс Велдон.

— Ні, кузино, ні — принаймні для людини. Але для тварин — антилоп, буйволів, ба навіть слонів — вона дуже небезпечна. Яка ж бо це чарівна муха!

— Ви нам урешті-решт скажете, містере Бенедикт, що це за муха? — мовив Дік Сенд.

— Ця муха, — відповів ентомолог, — ця знаменита муха, яку я тримаю в руці, називається цеце!70 Досі нею пишався тільки один континент. Ще ніколи не знаходили цеце в Америці.

Дік Сенд не наважився спитати кузена Бенедикта, в якій саме частині світу досі знаходили страшну муху цеце.

Незабаром мандрівники знову поснули, і тільки Дік Сенд до ранку не склепив очей.

Розділ XVIII
СТРАШНЕ СЛОВО

Вже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Велдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися і на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Нен. Вона не спускала його з рук.

Так, уже давно час би дістатись до асьєнди! Як запевняв американець, саме надвечір 18 квітня маленький загін нарешті вступить до асьєнди Сан-Фелісе.

Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Велдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку.

Дік Сенд, Нен, Том і його товариші краще витримували всі злигодні. Щоправда, харчі вже кінчалися, однак досі вони їли вдосталь, тож почувалися задовільно.

Гарріс, здавалося, був створений саме для отаких довгих і важких переходів через хащі; втома його не брала. Проте, як помітив Дік Сенд, наближаючись до асьєнди, цей чоловік ставав дедалі більше заклопотаним і мовчазним. А мало б бути навпаки. Принаймні так вважав юнак, який довіряв американцеві менше й менше. Але навіщо Гаррісові їх дурити? Дік Сенд не знаходив відповіді на це запитання, однак чимраз пильніше стежив за їхнім провідником.

Американець, мабуть, відчував Дікові сумніви; можливо, саме недовіра «юного друга» турбувала його.

Вранці 18 квітня загін своїм звичаєм вирушив у дорогу.

Ліс щодалі рідшав, дерева вже не росли непрохідними нетрями, а стояли окремими гайками. Чи не починалася це справжня пампа, про яку говорив Гарріс?

У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не означали, однак за умов, в яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.

Дінго! Дінго почав поводитися дивно.

Досі собака біг, опустивши носа до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору.

В Діка Сенда виникла підозра, яку підтвердив старий Том.

— Дивно, містере Дік! — сказав він. — Дінго вже не обнюхує землю, як досі. Він нюхає повітря; шерсть на ньому настовбурчилась. Можна подумати, що він відчув поблизу…

— Негору, еге ж? — доказав Дік Сенд.

Він схопив старого негра за руку й зробив знак, щоб той говорив тихше.

— Так, Негору, містере. Чи він, бува, не йде слідом за нами?

— Мабуть, так воно і є, Томе, — Негору не дуже далеко від нас.

— Але навіщо це йому?

— Або Негору не знає місцевості й тому не хоче згубити нас з очей, або…

— Або? — схвильовано спитав Том.

— Або ж він її добре знає, і тоді…

— Але звідки Негору може знати цей край? Він ніколи тут не бував!

— Ніколи не бував? — пошепки мовив Дік Сенд. — Це ще хтозна… Адже Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, десь тут поблизу.

Він урвав мову й покликав собаку; той знехотя підійшов до нього.

Відгуки про книгу П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: