П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

— Ні, з півночі.

Незнайомець ніби зрадів і

енергійно, чисто по-американ-

ському, ще раз потис хлопцеві руку.

— Дозвольте у вас спитати, мій юний друже, — сказав він, — яким чином ви опинились на цьому березі?

І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився.

Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Велдон, яка нечутно підійшла до гурту.

Вона й відповіла на запитання:

— Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи.

На обличчі незнайомця відбилося співчуття; він повів очима, шукаючи при березі розбитого судна.

— Від нашої шхуни-брига нічого не залишилося, — мовив Дік. — Прибій потрощив її за цю ніч.

— І насамперед, — вела далі місіс Велдон, — ми б хотіли спитати у вас, де ми.

— Ви на південноамериканському узбережжі, — відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Велдон. — Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?

— Саме так, — відповів Дік Сенд, — адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?

— Е ні, мій юний друже! Трохи далі на південь. Ваш корабель розбився біля болівійського берега65.

— Ти ба! — мовив Дік Сенд.

— Ви — в південній частині Болівії, неподалік од чилійського кордону.

— А як зветься цей мис? — спитав Дік Сенд, показуючи на північ.

— Це мені важко сказати, — відповів незнайомець. — Я досить добре знаю центральні області країни, де я частенько бував. А на цьому березі я вперше.

Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Але помилка вийшла зовсім незначна. Він гадав, що вони розбились десь між двадцять сьомим і тридцятим градусами південної широти, коли брати від острова Пасхи, а виявляється — на двадцять п’ятому градусі. Таке незначне відхилення від курсу протягом такого тривалого шляху цілком можливе.

Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони — в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.

— Містере, — мовив Дік Сенд, — судячи з ваших слів, ми досить далеко від Ліми?

— О, Ліма справді далеко… ген там! На півночі! — відповів незнайомець, махнувши в той бік рукою.

Місіс Велдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.

— Даруйте, містере, — мовила вона, — за моє, можливо, нескромне запитання… Ви, здається, не болівієць?

— Я такий самий американець, як і ви, місіс…

— Місіс Велдон,

— А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини і проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.

— Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? — спитала місіс Велдон.

— Ні, місіс Велдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.

— Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамсь-кої пустелі? — спитав Дік Сенд.

— Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височів на обрії.

— Пустеля Атакама? — перепитав Дік Сенд.

— Так, — відповів Гарріс. — Ця пустеля — своєрідний край Південної Америки, від якої вона багато чим відрізняється. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.

— І ви їдете сам-один? — спитала місіс Велдон.

— Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма — асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Велдон:

— Ці негри — ваші невільники?

І показав на Тома та його супутників.

— У нас у Сполучених Штатах вже немає рабів, — відповіла місіс Велдон. — На Півночі рабство давно скасовано, й південним штатам довелось наслідувати їхній приклад.

— Так, цілком правильно, — сказав Гарріс. — Я забув, що війна 1862 року вирішила це серйозне питання. Прошу вибачення у цих добродіїв, — докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до негрів. — Бачачи, що вони служать у вас, я подумав…

— Вони не служать і ніколи не служили в мене, містере, — з притиском мовила місіс Велдон.

— Ми б уважали за велику честь служити вам, місіс Веддон, — озвався старий Том. — Та хай буде — відомо містерові Гаррісу: ми не належимо нікому! Щоправда, я був рабом. Коли мені минуло шість років, работоргівці продали мене на африканському невільничому ринку в Америку. А мій син Бет народився, коли я вже став вільним. І всі мої товариші народилися в сім’ях вільних батьків.

— З чим вас і вітаю! — відказав Гарріс, як здалося місіс Велдон, насмішкуватим тоном. — Зрештою, Болівія — вільна країна, і в нас також немає рабства. Вам немає чого боятись: тут ви можете подорожувати так само безпечно, як і Новою Англією.

Цієї миті з грота в супроводі Нен вийшов, протираючи оченята, малий Джек.