П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Побачивши матір, він підбіг до неї. Місіс Велдон ніжно поцілувала сина.
— Який милий хлопчик! — мовив американець, підходячи до Джека.
— Це мій син, — відповіла місіс Велдон.
— О місіс Велдон, ви, мабуть, перестраждали більше за всіх під час цих страшних випробувань: адже ви страждали за себе і за сина.
— Він і всі ми щасливо вирятувалися з цієї на-пасті, містере Гарріс.
— Дозвольте мені поцілувати це любе хлоп’я!
— Охоче, містере Гарріс.
Та містер Гарріс, видно, не сподобався малому Джекові, бо хлопчик іще міцніше пригорнувся до матері.
— Оце так! — здивувався Гарріс. — Ти не хочеш, щоб я тебе поцілував? Невже я здаюсь тобі страшним?
— Вибачте його, містере, — квапливо мовила місіс Велдон. — Він у мене дуже несміливий.
— Гаразд, згодом ми познайомимося краще! Ось дістанемося до асьєнди, і ти там покатаєшся на гарному поні; гадаю, він замовить за мене добре слівце.
Але навіть згадка про «гарного поні» не задобрила малого Джека, й він не став прихильнішим до містера Гарріса.
Місіс Велдон поквапно змінила тему розмови. Вона боялася чимось образити чоловіка, який так люб’язно запропонував їм свої послуги.
Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами — дуже стомливий; жодних засобів пересування не було.
Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже.
— Світ, звісно, не близький, — відповів Гарріс, — Але за кількасот кроків од берега у мене стоїть прив’язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Велдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ні надто важким, ні стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив — уздовж звивистого берега цієї річки… Але рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісімдесят. Долаючи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди.
Місіс Велдон подякувала американцеві.
— Найкращою подякою буде ваша згода прийняти моє запрошення, — відповів Гарріс. — Дарма що я зроду не ходив через оцей ліс, все ж, гадаю, знайду в ньому дорогу: адже я звик мандрувати лісами. З провіантом справа складніша. Я взяв із собою стільки харчу, скільки потрібно мені одному.
— Містере Гарріс, — відповіла місіс Велдон, — харч у нас є, і ми будемо раді поділитися з вами.
— От і гаразд, місіс Велдон! Все начебто складається якнайкраще. То вирушаймо!
Гарріс уже був попрямував до лісу по коня, але Дік Сенд спинив його ще одним запитанням.
Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряк і на березі відчував себе ближче до своєї стихії.
— Містере Гарріс, — спитав він, — навіщо йти сто двадцять миль Атакамською пустелею? Чом не побратися узбережжям? І так і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого — північного чи південного?
— Юний мій друже, — відповів Гарріс, злегка насупивши брови, — хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.
— Це на північ, — урвав Дік Сенд, — а на південь?
— Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чилі. Отже перехід буде такий само довгий. До того, я на вашому місці не став би проминати пампаси Аргентинської республіки. На превеликий жаль, я не зміг би вас туди супроводити.
— А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чилі й Перу? — спитала місіс Велдон.
— Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви, мабуть, не зустріли жодного?
— Не зустріли, — відповіла місіс Велдон. — Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?
— Тільки одне, місіс Велдон, — сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись. — Я хочу спитати містера Гарріса, в якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франциско?
— Мій юний друже, мені важко це сказати, — відповів американець. — Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас із асьєнди Сан-Фелісе до Атаками. А вже звідти…
— Тільки не подумайте, містере Гарріс, — урвала його місіс Велдон, — що Дік Сенд неохоче пристає на вашу пропозицію!
— Та ні, місіс Велдон! — вигукнув юнак. — Повірте, я охоче і з вдячністю приймаю запрошення містера Гарріса. Але я жалкую, що ми не викинулись на берег на кілька градусів північніше або південніше. Ми б тепер були неподалік од порту, і нам було б легше вернутись додому; не довелося б зловживати люб’язністю містера Гарріса.
— Не подумайте тільки, що ви мене обтяжуєте, — мовив Гарріс. — Як я вам уже казав, мені дуже рідко випадає нагода зустріти тут своїх краян. Тож я справді залюбки зроблю для вас усе, що зможу.
— Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, — сказала місіс Велдон. — Проте я не хочу забирати у вас коня. Я добре ходжу…
— А я ще краще, — відповів Гарріс. — Я звик до тривалих переходів у пампасах, тож якщо загін затримається, то тільки не через мене. Ні, місіс Велдон, верхи поїдете ви і ваш синок. Зрештою, цілком можливо, що по дорозі ми зустрінемо когось із асьєнди, а що там усі їздять верхи, то вони охоче віддадуть нам своїх коней.
Дік Сенд бачив, що, заперечуючи далі, він тільки завдасть прикрості місіс Велдон.
— Коли ми вирушимо, містере Гарріс? — спитав він.
— Сьогодні ж, мій юний друже! — відповів американець. — На початку травня тут починаються дощі, тож до того часу нам треба неодмінно
