Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

Я знову налив собі води й випив.

— Чого ти п'єш, як на похмілля? — спитав Хилинський.

— Чогось спрага останнім часом мучить. У голові дивний туман… Ну, а як щодо тих, розстріляних? І щодо тих, що вбили у Кладно?

— Кажу тобі, — сказав Щука, — архіви згоріли. Архів суду згорів. Про Варшаву й казати нема чого. І кладзенський архів гестапо так само невідомо де. Згорів? Чи не сховали тільки самі німці. Вивезти не встигли. Занадто швидко наші йшли.

— Вважай, — втрутився Ростик. — 26 червня Вітебськ, 27 — Орша, 28 — Могильов, 3 липня — Мінськ, напередодні — Вілейка. Бачиш, як обкрутили, обклали. Твоїх кладзенських розстріляли сімнадцятого. Ну, а Кладно ми взяли вісімнадцятого липня. Отже, могли не встигнути ті вивезти архів і награбоване відомством Розенберга.

— А що ти наробив, що був скандал в Ольшанці? — Хилинський крутив у руках одну з стрічок.

— Замок фотографував, — похмуро сказав я. — Видам потім плівку японцям.

— Прищикнуть колись тобі твій довгий язик, — буркнув Грибок.

— Не прищикнуть, — сказав полковник. — Тому з ним і ділимось. Тому з ним і розмова йде тут, а не там… Незважаючи на деяких.

— Стрічка ця не полімпсест[12], — раптом сказав Хилинський. — Вискоблювали пергамент з якоїсь іншої причини.

— Маскували щось? — сказав Грибок.

— Хто знає. І думаю, що, може, клей, яким приклеювалася стрічка до предмета, — похмуро сказав Хилинський. — Тільки що це за предмет? Де його знайти? — І додав, дивлячись на те, що я знову п'ю воду: — Все-таки думай і ти, Антосю. Замість ребуса.

— Я той ребус уже й без предмета розв'язав. Гадаю, правильно.

— Схиляюся до твоєї думки, Антосю, що тут є щось, — сказав Адам. — Навряд чи чоловік не зашифрував би щось важливе. Скоріше навпаки. Не шифрують звичайно те, що неважливе. Але… не лізь занадто в справи Андрія і он… Ростика. Твоє діло — історія. Твоя справа — ось ця. А ти їм часом подай тільки те, що вважатимеш за потрібне… І вони тобі потрібне скажуть. Що тебе торкається. Допоможуть. Але допомагай в міру сил і ти.

І він, наголошуючи, сказав:

— Якщо вирішать за потрібне зайнятися справою.

— Смерть мого Мар'яна — і не вважати за потрібне?..

— Бо говорити про свої справи з іншими, — перебив він мене, — вони не люблять. А часом просто не мають права. І ти їх не звинувачуй. Не лізь до них, а вони — до тебе. В разі щось серйозне станеться — розберуться самі.

Я мало не розлютився, хоча й холодною люттю. Не вважати за серйозне — таке?

— Не лізь ти в пляшку, — сказав Щука. — Якщо це було вбивство — рано чи пізно розкопають.

— Хто це розкопає?

— Ми.

— Що ж, боже поможи, — сухо сказав я.

Хилинський вийшов мене провести. Стоячи на цих смердючих сходах, розмовляли.

— Слухай, що це означає, твоє

— Три, — сказав я.

— Гм. Ну, добре. І ось що, розпитай, хто такий Бовбель, банди якого під час війни і по війні біля Ольшан ходили?

— Що, так важливо?

— Щука вважає.

— Тоді можна.

— Нісенітниця якась виходить з цією смужкою, — сказав він. — Окрім ось тут «Слуцької брами» і слова «смага».

— Чому?

— Не знаю… Ну, а як рибка там у вас ловиться?

— Не знаю, — у тон йому відповів я.

— Спитай, якщо ловиться, може, і я до тебе приїду. А що ще робити пенсіонерові?

— Знаєш, пенсіонере, — сказав я. — Котись ти до такої матері…

— Кочуся, — усміхнувся він і зачинив двері.

Розділ XIV

Про божевільних і дрібниці, не варті дірки з бублика

І знову хилитає машину по дорозі Єзна — Ольшани. Якщо це можна, звичайно, назвати дорогою.

Але археологи не скаржаться. І Шаблика із Змогителем. І Висоцький з Гончаренком. Одному тільки мені здається, що на такій дорозі лише масло збивати. І я навіть не знаю, пощастило мені чи ні, що у вікно поїзда я побачив усю компанію на пероні (вивантажували щось) і в останню хвилину, мало не на ходу вже, скочив.

Може, мені було б і легше, якби не те, що в мене останнім часом такий важкий сон і така страшенна спрага.

Щось зі мною негаразд.

— Коли це, хлопці, перестанемо ми трястися по цих дорогах? Дороги й дороги, — не витримую я.

— Ляжеш під ялинку — тоді й не будеш трястися, — похмуро каже «ковбой» Змогитель.

— Часом думаєш, може, воно й краще б, — зітхає Гончаронок.

— Типовий білоруський погляд на речі, — іронізує Шаблика. — «Що за життя?.. Вранці вставай, увечері лягай, уставай — лягай, уставай — лягай. От якби ото ліг та й не встав».

Усі регочуть. Не дуже весело. Такий лагідний і якийсь сумний травневий вечір, що хочеться вірити водночас у вічність і в тлінність життя.

— І справді, аби так, — каже настроєний на ліричний лад Гончаронок. — Відтрубив якихось років шістдесят — і кінець. І кому тоді яке діло, скільки твої кістки пролежали в землі? Правда ж, пані Сташко?

Вітер грає одним пасмочком її каштанового волосся.

— Дурниці верзете, чоловіки, — раптом кидає вона. — До всіх кісток живим людям є діло. Інакше, правду кажучи, не були б ми людьми. Є у нас такий примітивний спосіб визначати, викопна це кістка, дуже давня, первісна або порівняно нова. Доторкнися язиком. Якщо липне — отже, викопна. Я вперше аспіранткою це почула, на засіданні сектору археології. Ну й вирішила спробувати. Регіт стояв на весь зал.

— Це що ж, і людські лижете? — спитав Висоцький. — Безрозсудство якесь. Гидко ж.

— Що з того? — озвався Генка. — Якщо кістці мільйон років. Вона тоді чистіша, ніж у нас руки. А я ж он своїм дівчатам аж руки лижу, коли чогось робити не хочеться.

— Коли це? — обурилась Валя Велет. — Та я б тобі й не дала руки, навіть якщо б зібрався лизати.

— Товсту-ухо, — з погрозою сказав Генка. — Ой вуха намну.

— Це ми тобі гуртом намнемо, — сказала Тереза.

— І правда, — підтримала її Сташка.

— А по-моєму, так все одно, — сказав Гончаронок. — Що нам до старих кісток. Про свої треба думати. Тим паче, що ще невідомо, кому легше було на землі кістки носити, нам чи їм. Війни тут, табори, хвороби різні з'явилися. Он хоча б подивилися на черги до дантистів. А я одного разу в музеї на макети старих могильників дивився — так такі в усіх зуби білі.

— Нам легше кістки носити, — сказала Сташка. — Стежте за зубами, давайте їм роботу, — і не потрібний вам