Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

почухав дурну свою макітру і нічого розумнішого не придумав, як рушити до чергового «сумнівного», ксьондза. Ну ясно, кого ж підозрювати, як не ксьондза? І, зрозуміло, прийшов саме вчасно. Отець Леонард Жихович вів бесіду майже сімейну і душекорисну з дружками і майбутніми молодятами («Нехай женяться, більше старців буде», — сказав би мій господар Вечірка), роз'яснював їм щось на зразок того, що вони повинні серйозно подумати, доки не пізно, бо костьол розлучення не визнає, і, отже, це на все життя. Тут я погодився з ним. Справді, нема чого воловодитися з весіллям, якщо це на один місяць. На один місяць — можна не турбувати ні ЗАГС, ні священика. Буває й так, але краще не варто.

Я поплентався до виходу, геть, і тут знову задумався, кого мені нагадує статуя із зеленого мармуру, схожого на нефрит.

Так і не додумався. А на мене, на надгробок, на ксьондза і на інших дивився дерев'яний стародавній святий мученик Севастян, протятий багатьма стрілами, який, здається, не конав, а перебував у стані найвищого з усіх відомих людського екстазу.

Робити мені поки що було нічого, і я почав блукати по селу, як Мартин по пеклу, тим більше, що було тепло й розкішно, ще не запилене перше листя аж світилося, ніби всередині кожного дерева був схований потужний театральний ліхтар.

Але я й так затягнув «проповідь». Тому дозвольте пунктиром. Побачив я «ковбоя» Змогителя, який спускався з Білої Гори зі Сташкою і — це мене чомусь приємно вразило — зграйкою дітей. І все-таки я похмуро сказав:

— День шкільний. Час шкільний. Чому ви звідти?

— Вільних було чотири години, — посміхнувся «ковбой». — Вікон наробив завуч, чорт такий. Пішли на розкопки. Вірші читали.

— І не нагорить?

— Ще й як. Але що з них виросте, якщо такого інколи не робити?

— А ви?

— А мені боки не купувати. Як усім, хто на «ігрищі, де… гудуть у контрабас».

— А ви звідки? — спитала Сташка, і я зрадів.

— Від костьолу. Хто там такий ксьондз?

— Бог його знає, — сказав Михась. — Мені здається, тут усі якісь… Гм. Усі якісь помішані на ходах, на катакомбах під замком… Діти, куди?!

Ті справді полізли були через хисткі дубові поручні мало не в річечку, яка тут розливалась невеликим ставком. А до нас прибилися Стасик та Васильок Шубайло. І Сташка гладила їх по вилинялих уже зараз на сонці голівках. А я раптом відчув, як би це було приємно, щоб це мої та її. І водночас усвідомив, що з нею, значно молодшою, це неможливо. Про інше треба було. І тому я запитав:

— Стасику, а де ті підземні ходи?

— Трохи знаємо. І дід трохи знає. І ключ був у діда, та він загубив. А мо', пробощ забрав. Та туди можна і через дірку, і через підвал, де зодчий лежить.

— Який?

Змогитель чув кінець розмови, вертаючись (виконав принцип білоруських будочників, який, за словами Гліба Успенського, звучав: «тащить и не пущать»).

— Та байки, — сказав він. — Кажуть, що коли ті Волюжинич та Ольшанська втікати збиралися, зодчий їх попередив: «Знають, стежать».

— Чому?

— Казали — був полюбовником сестри Ольшанського. Ну і… дідько його знає таємниці людських сердець.

— Ну, з ними невідомо що сталося, — сказав я. — А з ним?

— Кажуть, зірвався з обледенілих риштувань. І та сестра залила в колоді його труп медом і одвезла, щоб зробили мумію. І досі він там, у підпіллі, серед інших Ольшанських лежить. А вона так незаміжньою й померла.

— Виходить, не сам Ольшанський був фундатором цього костьолу?

— Люди кажуть, сестра. Але це ті самі «шведські кургани» та «французькі могили». Записаний — він.

І тут я все ж задумався. Чому він, той Ольшанський вважається фундатором, будівником усіх костьолів округи? І цього. Підозра — недобра річ, але тут вона знову торкнула мою душу. Якщо брехня в цьому — виходить, міг збрехати і на суді, коли давав клятву на Євангелії, що ті — живі.

Попрощавшись з ними, я закурив (багато я почав курити) і швидко пішов через пролом до єдиної брами замку. Вечірнє помаранчеве світло лягало на молоде листя, і замок серед цієї розкоші здавався бридкою, але й красивою (а це й справді було так) ропухою серед квіток. Пройшов браму і побачив на кам'яній брилі ксьондза з блокнотом у руках.

— Що то ви тут, отче Леонарде? — сказав я і знову здивувався цьому приємно-лисячому виразу на розумному обличчі.

— Думати тут люблю.

— Проповіді складати?

— Часом складати проповіді, — сказав «ще один підозрілий». — Відпочивати.

«А щоб тебе, — думав я, — типовий євангельський тип, який не переносить брехні й несправедливості».

Багато чому недоброму навчила й мене ця річ: недовіра до всіх без винятку людей.

— І ходи вивчати?

— І ходи… Ви вечеряли сьогодні? Ні? То ходімо до мене.

… У плебанії ксьондзу належало я не знаю скільки там кімнат. Ми сиділи в одній, цнотливо біленькій, з безліччю різних статуй на стінах (найчастіше ярмаркових, гіпсових, як сучасні китайські божки, розмальованих у рожеве й блакитне, але й двома старими, дерев'яними, побитими часом, з давньою потребою в реставрації). А на столі була скатертина-самобранка (бо не сам же Жихович наготував усе те і гарячим подав на стіл). Тут тобі й короп, запечений в тісті, і салат анісовий, і «утопленик», що кипів у маслі (всі давні білоруські страви, мало не з першої нашої кухарської книги «господині литовської»), і «покуштуйте це варення зі стебел аїру, найнижча частина».

— Знаєте, що мені спало на думку? З Шевченка.

— Знаю, — подумавши, сказав ксьондз. — Як діти на Великдень на соломі хвалилися. Тому батько чоботи справив, тій мати хустку купила… «А мені хрещена мати лиштву вишивала».

— Правильно. «А я в попа обідала, — сирітка сказала».

— Ну, то чому «попові» і через сто років з гаком не нагодувати «сирітку» обідом? Думаєте, я не бачу, як ви на мене у «вік ракет і атомів» дивитеся? Через «ходи» й «таємниці».

— Я не дивлюсь.

— Отож-бо. І, хоч виправдовуватися ні перед ким не хочу, — перед вами чомусь хочеться. Відчуваю щось…

— Не треба виправдовуватися.

Жихович задумався. Навіть обличчя його обвисло, поважчало.

— Особливої жертви в цьому моєму вчинку не було. Мені й досі соромно, що я підніс церкві негідний дар, але це правда, жертви не було. Був я дуже релігійний. Більш ніж зараз. І під час війни вперше закохався. І — річ майже несумісна — був у підпіллі… Її схопили, коли я вранці пішов по сигарети… Куріть… Після війни я став