Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

— І чого ви послизнулися? Ну, так і є, — він підняв свічку вгору. — Колонія кажанів! Бач, за зиму який корж на підлозі вийшов.

Він перехилився і нагнувся, дивлячись униз. Потім узяв камінчик і кинув у чорну пащу. Через незліченні століття звідти долетіло, ніби дзвінко, а ніби й глухо: «Глок». Тут ми обидва, коли про це можна говорити при свічці, пополотніли.

Наступні зо дві хвилини йшли мовчки. Час від часу траплялися в стінах заґратовані відтулини під іржавими замками.

— Ключі в кого?

— Ключі в мене, — сказав ксьондз. — І від замкових ходів також. У мене і в Мультана. Діти внадилися лазити. Щоб не провалився якийсь. Добре вам у нього? Хоча, чому ж? Чоловік хороший, статечний. З діда-прадіда сторож, а може, й раніше.

… Органіст в пустому костьолі, коли ми попрямували через пресбітеріум до виходу, знову грав щось схоже на «Бичка».

— Чого він так?

— А, я ж вам казав. Він якось під час обідні і «Лявониху» врізав.

— І нічого йому?..

— Тримаю. Я ж вам казав: майстер на всі руки. Тут і органіста знайти важко, а цей… ще й годинника відремонтував. І календар майже що. І сонячний, і місячний.

Ми поволі йшли до замку. А мене ще не покидала думка, чому він хотів убити мене? А може, я й справді послизнувся? Тоді — що означали слова Вечірки? Знає щось, чи просто п'яна балаканина?

— Чутки ходили, ви щось шукаєте? — спитав він. — І потрапила вам у руки якась шифровка?

«Зрозуміло. Усе та злощасна балаканина в машині по дорозі в Єзну».

Сяк-так, у найзагальніших рисах, я розповів йому про незначне, особливо наголошуючи, що нічого не розшифрував, бо мені не відомий предмет, довкола якого треба ту стрічку намотувати.

— Знаючи математику, це не так важко, — здивував він мене, а потім ще раз здивував. — Літерею спробували? А може, поєднати її з кеплерівським принципом?

«Чому він мені зараз допомагає? — подумав я. — Що за людина? Звідки?» А він, ніби справді знаючи мої думки, раптом сказав:

— Ви собі можете думати що хочете про те, що відбувалося тут триста років тому. Це й дурню невідомо. А ось що робилося тут за нашої пам'яті. Оце розплутати. Тоді, можливо, і таємниця нашого провалу вийшла б на світ.

— Ну, а якби й розкрили провокатора. Що тоді ви?

— Христос казав, що ворогам треба прощати не до семи разів, а до семи по сім…

— І ви?..

— Я, на щастя, не Христос. І навіть не найперший з його служак.

— Це як?..

— Якби влади поруч не було — показав би, — раптом крізь зуби процідив ксьондз. — За мою останню…

І я зрозумів: цей справді мотав би кишки. Не чужою рукою, а своєю, ось цією, здатною, на все. При згадці про друзів і про кохання, яке загинуло десь у підземеллях СС або СД — хто знає?

Я пішов від нього в найпрепоганішому настрої. Наші романтики минулого століття сказали б, що грізні «тіні, ангели нічні» кружляли над моєю головою. Чому книга? Навіщо дві смерті? Чому чотириста вбитих під час війни? Кам'яні брили мені на голову? Ксьондз над колодязем? Банди Бовбеля і Куліша? Лопотуха? Безладна балаканина Вечірки про тіні і якісь страшні яйця.

Тіні. Ангели нічні. Жахи, безжалісний світ.

Я не знав, що все це — рожева дитяча казка порівняно з тим, що чекало на мене.

Частина II

КАТАКОМБИ, МОРОК І ВОГОНЬ

Розділ І,

в якому ніхто з «трьох мушкетерів» майже нічого не знає, а той, хто знає, не може розповісти

Травень був такий, що, якби таких не бувало на землі, його треба було б вигадати. Ночами кілька разів лагідно шепталися з дахами теплі, мало не паркі дощі. Ранками земля куріла доброю парою навіть крізь численні густі паростки, а на травах висіли сережки з роси: зробиш крок — і раптом засяє, зробиш другий — і вже в інших місцях спалахують маленькі оранжево-зелені сонця. Травень обіцяв спокійне літо, добру осінь, ситу зиму, і мало хто з селян не благословляв його.

Окрім, мабуть, мене. Для мене він не був квітінням садів, яке потім укрило теплим снігом землю, не дощами, не росами, що пророчили розкішні життєдайні дні, а скоріше якимись похмурими підземними склепами, переходами, нескінченними катакомбами та жахами вночі.

Я жив, кажучи словами давнього аноніма,

На межі світла й мороку,

На межі життя і смерті.

А коли прийшли ті події — де уявлення про ці лази, ями, провали, підземні колодязі, — прийшли і ще рядки (чиї, я забув) про те, як

В похмурому пеклі, де з чорним

Вогнистий змагався бог.

Тому настрій у мене, як кажуть брати поляки, був «на пси», коли десь уже в двадцятих числах місяця я сидів на лавочці біля Шабликової хати разом з господарем і Михасем Змогителем, займаючись вельми похвальною справою: ми поволі-поволі попивали «Білоруський бальзам», змішаний з божою сльозою, і закушували з решета парниковими полуницями (нехай його бог любить, цього Шаблику, все на світі в нього є або знайдеться).

Гули в золотому вечірньому повітрі хрущі. Зовсім уже низьке сонце зробило з Ольшанки райську річку світла. Густі вже шати дерев тихо готувалися до сну.

І розмова йшла у нас якась сонна і спочатку ні про що.

— Ти ось майже завжди оце «БТ» куриш? — ліниво спитав Змогитель.

— Так.

— А от я виключно «Німан».

— Та і я люблю, але як покурю довго — кашель. Кинути не пробував?

— Якось дев'ять місяців не курив. А тут вибори. Пива рідкісного на селі привезли, лідського. Сушена рибу знайшлася. Ну, а я урну возив по тих, хто своїми ногами прийти не може. Друзі набрали всього на мою долю і, зарази, забули, три пачки «Німану» купили. Як тільки голоси підрахували — складчина. А я намерзся за день на морозі, відвів коня, прийшов, ну, випили. Закурив. І… як не було тих місяців.

Шабликові ця бесіда була така цікава, що здох би разом з мухами. Тому розмова перейшла на тему, від якої, судячи по наших літературних газетах, здохли б мухи в усьому світі: на «книжність».

— Ну от якої ти, Михасю, думки про Бикова?

— Непоганої. Не вигадує. Видно, що сам сьорбнув цієї воєнної розкоші аж під пілотку. Не те що дехто, пише, як Саня березовим віником роту німців розігнав… з танками.

Мили, мили кісточки інженерам людських душ (почули б